ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ НА ЯГОТИНЩИНІ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………….……5
РОЗДІЛ 1. Друга
Світова війна і Україна………………………………………………6
1.1. Партизанський рух – одна з
активних форм участі народних мас у війні…...…...8
1.2. Форми та методи боротьби
партизанських загонів в Україні…………………...11
1.3. Партизанські загони та з’єднання
на території України………………………….13
1.4. Бойовий шлях партизанського загону
«Перемога або смерть» та його зв’язок з Яготинщиною……………………………………………………………….……………15
1.5. Подвиги народних месників……...………………………………………………...19
РОЗДІЛ 2. Партизанська
та підпільна боротьба на Яготинщині у роки Другої Світової війни……………………………………………………………………………23
2.1. Необхідність створення партизанських загонів на
Яготинщині…...…………….25
2.2. Створення та діяльність підпільної групи
у селі Фарбовано Яготинського району………………………………………………………………….…………………28
2.3. Організація роботи партизанського
загону «За Батьківщину» в селі Ничипорівка……………………………………………………………………………...34
2.4. Підпільники з Жоравки………...………………………………………………..….37
2.5. Останні бій підпільників «Перемога або смерть» біля
Кулябівки….……...……43
2.6. Історичне значення діяльності партизанських загонів
та підпільних груп на Яготинщині……………………………………………………………………….……...45
ВИСНОВКИ………………...…………………………………………………………...47
СПИСОК
ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………..……………...49
ДОДАТКИ……………………………………………………………………….............50
ВСТУП
Я єсть мій народ, якого правди сила
Ніким завойована ще не була
Так писав великий український поет Павло
Тичина про мій народ. Мої корені тут, у цьому чудовому яготинському краї.
Яготинщинна – рідна, священна земля моїх дідів і прадідів по маминій і
батьковій лінії. Я горда з того, що це і моя рідна земля, я горда з того, що я
– українка.
З
свого народження я проживаю в Україні – державі, яка має героїчну історію,
розумних і духовно багатих людей, співучу українську мову і головне – волю,
свободу, незалежність…
Аналізуючи
події сьогодення зокрема війну на Сході України та підпільну боротьбу
захистників цілісності держави я вирішила дослідити і вивчити діяльність партизанських загонів та підпільників , що діяли на
Яготинщині у роки Другої Світової війни
бо саме вони зробили великий вклад у перемогу над фашизмом.
Актуальність моєї роботи заключається в
тому, що вона:
1.
Присвячена Великій Перемозі
українського народу у Великій Вітчизняній війні.
2.
Побудована на місцевому матеріалі і дійсних історичних фактах, наукових
дослідженнях, матеріалах музеїв, бібліотек, розповідях очевидців.
3.
Має велике виховне значення, є засобом патріотичного виховання підростаючого
покоління в умовах сьогодення.
4.
Відображає зв’язок Кулябівської школи з членами партизанського загону «Перемога
або смерть(Додаток А).
РОЗДІЛ 1
Друга
Світова війна і Україна
Наприкінці 1930-х років людство
вдруге у ХХ ст. було втягнуте у світову
війну. Цій трагічній події передувала епоха протистояння тоталітаризму та
демократії. У кількох країнах Європи й інших континентах виникли та значно
посилилися тоталітарні режими, які прагнули захопити життєвий простір,
сировинні ресурси, ринки збуту товарів, забезпечити себе дешевою робочою силою
за рахунок поневолених народів. Демократичні країни, у яких діяли парламентські
форми правління й сформувалося громадське суспільство, на жаль, через об’єктивні
та суб’єктивні причини не спромоглися запобігти активній та всебічній
підготовці до війни держав-агресорів.
Протягом років, що передували Другій
світовій війні, українські землі перебували в складі чотирьох держав: СРСР, Польщі,
Румунії та Чехословаччини. Їхня політика на міжнародній арені щодо українських
теренів полягала в намаганнях утримати підвладні території та створити
сприятливі умови приєднання нових.
Друга світова війна значно вплинуло на
долю людства. В ній брала участь 61 країна. Воєнні дії відбувалися на
територіях 40 країн. До збройних сил було мобілізовано 110 млн осіб у всьому
світі. Загальні людські втрати досягли 50-55 млн осіб, з них загинуло на
фтонтах 27 млн.[1]
Участь України як УРСР в складі СРСР у
Другій свіовій війні привела до членства УРСР в ООН. Під час Другої світової
війни в Україні проводилися одні з найбільш активних бойових дій під час війни
– від Київського оточенння, де німці захопили більше 660 тисяч радянських
солдатів і оборони Одеси до перетину
Дніпра радянськими військами.
Події Другої світової війни відбувалися на
українській етнічній території від 1939 до 1944 року.
Українці ускладі польської армії
взяли участь у бойових діях з Вермахтом з перших годин війни 1
вересня 1939 року. Від 17 вересня їм довелося воювати ще й з частинами Червоної армії.
17 вересня 1939 року війська Червоної арміїпід
командуванням маршала С. К. Тимошенка, вторглись на територію
Польщі — у Східну Галичину таЗахідну Білорусь. Українці брали участь у
бойових діях на боці Польщі і на боці СРСР. Захоплені Червоною армією в полон
українці,— громадяни Польщі,— частково були через деякий час звільнені з
полону. Офіцери-українці, як і їх співгромадяни поляки, утримувались у таборах,
а пізніше були знищені за рішенням керівництва СРСР.
У вересні 1939 року керівництво
Третього рейху і СРСР поділили завойовану територію Польщі між двома державами.
Галичина і Волинь з українським населенням були приєднані до СРСР (УРСР).
Територія УРСР була збільшена на тис.км², населення — на млн. осіб.
Німецька армія вторглася в
Радянський Союз 22 червня 1941 року, починаючи чотирирічну безперервну війну.
Загалом, кількість українців, які воювали в лавах Радянської Армії оцінюється
від 4,5 млн до 7 мільйонів.
1.1. Партизанський рух –
одна з активних форм участі
народних мас у війні
Однією із
активних форм участі народу в Великій Вітчизняній війні був партизанський рух
та підпільна боротьба , який надав неоціненну допомогу Червоній Армії в
розгромі німецько-фашистських загарбників. В
ради месників приходили люди різного віку і професій.
Радянський
партизанський рух на території України – Рух Опору громадян Радянського союзу
проти німецьких окупантів та їх союзників на території України у 1941-1944
роках. Загальна чисельність українських
партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941 – 1943 роках –
від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році – від 30 до 50 тисяч бійців.
Числені
накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на вчинення диверсій
і знищення живої сили ворога, проте немає жодного документа, де вказувалось би
на необхідність захищати мирне населення. Провокуючи гітлерівців на масові
розправи, диверсанти насправді виконували директиву Москви: «Зробити нестерпним життя мирного
населення і піднімати народ на боротьбу проти окупантів».
Організація руху опору в Україні у 1941 –
1942 рр. була пов’язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров’ю
на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності
партизанських загонів та створення належної людської, збройної та матеріальної
бази для функціонування в умовах окупації.
Проте,
реальні події 1941 року скорегували плани ведення війни. В прифронтовій зоні
при кожному радянському райвідділі міліції з добровольців, патріотично
налаштованих осіб непризовного віку, або таких, що з різних причин непридатні
були до стройової військової служби, створювались так звані «винищувальні
батальйони», які обороняли тил Діючої армії від ворожих шпигунів та
диверсантів, що масово засилилась супротивником (в основному з числа колишніхспіввітчизників-емігрантів),
та від місцевих кримінальних елементів, а також – забезпечували в координації з
військами НКВД належний радянський порядок в прифронтовій смузі в умовах війни.
Після відступу Червоної Армії на схід, певна кількість озброєних винищувальних
батальйонів, що не встигла відійти з армійськими підрозділами на схід,
залишалась на окупованій території свого району. Слід прийняти до уваги падіння
віри в могутність Радянського Союзу серед населення та деморалізацію серед
комуністів-підпільників на той час. Деякі члени колишніх винищувальних
батальйонів НКВД пішли в глибоке підпілля, інші були викриті німцями й
розстріляні або завербовані до Гестапо. Згодом, комуністи-підпільники, яким
вдалося вижити зуміли наладити зв’язок з командуванням Червоної Армії та з її
допомогою почали зорганізовувати підпільно-партизанські групи. Надалі ці
партизанські підрозділи поповнювалися бійцями Червоної Армії, котрі попали в
оточення, та цивільними людьми, що в такий спосіб намагалися чинити опір
німецьким каральним групам, об’єднувались в партизанські з’єднання, створювали
цілі партизанські загони та райони, в яких діяла радянська влада та правила
більшовицька ідеологія.[5]
В рядах українських радянських партизанів
були колишні військовослужбосці РСЧА. В Україні знаходилась величезна кількість
полонених червоноармійців. Майже всіх полонених німці тримали в шталагах –
концетраційних таборах для військових. Невеликій частині з цієї категорії осіб
вдавалось вирватися з полону, іноді завдяки активним діям малих загонів УПА,
які атакували німецькі табори
для військовополонених щоб звільнити своїх побратимів. Колишні
військовослужбовці РСЧА тікали в сільську місцевість і там намагалися
пристосуватися до життя. Згодом вони поповнювали ряди партизанських загонів (не
лише радянський, а й УПА), оскільки для багатьох бійців це була єдина
можливість продовжувати війну з ворогом і чинити опір військовим підрозділам
німецької армії.
Частина червоноармійців, які у 1941 році
відстали від своїх частин, але не потрапили в полон, осідали у селах під
різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії,
найбільш підготовлений до ведення активної боротьби проти загарбників. Згодом
вони також поповнювали ряди радянських партизанів.[3]
Також в лісах знаходилось багато
дезертирів, які залишали частини Червоної Армії та зовсім не збирались воювати у скалді радянських
партизанських загонів. Радянські партизани під проводом командирів НКВД фізично
знищували цих людей як злочинців або як ворогів радянського ладу. Досить часто
на власний розсуд радянських командирів в категорію «ворогів радянського ладу»
записували мирне населення окупованих німцями територій, що не бажало віддавати
радянським партизанам харчі. Тому нерідко радянські партизани вдавалися до
пограбування й мародерства та проводили каральні операії проти «непокірного»
мирного населення України.
1.2. Форми та методи
боротьби партизанських загонів в Україні
Під час війни в тилу ворога діяло понад 6200
партизанських загонів та підпільних груп, в яких воювало більше ніж 1 млн. осіб
– представників усіх народів Радянського Союзу, з них на території України –
понад 500 тисяч (60 партизанських з’єднань, 1993 загони і
диверсійно-розвідувальні групи).
Головні удари
партизани завдавали по комунікаціях противника, перешкоджаючи перекиданню
військ та бойової техніки противника, виводили з ладу важливі об'’кти
інфраструктури, знищували представників керівництва окупаційної влади,
забезпечували ведення розвідки на стратегічну глибину. Диверсії
партизан на важливих транспортних магістралях ворога («рельсова» та «шляхова»
війна) сковували та послаблювали німецькі війська, збільшували напруження та
безлад у фашистському тилу.
Ефективною формою партизанських дій були
рейди у тилу противника, які відволікали великі сили гітлерівців, що було
суттєвою допомогою військам. Найбільш результативні рейди здійснили формування
відомих партизанських командирів С. Ковпака, О. Федорова та О. Сабурова. [6]
Слід зазначити, що в ході війни форми і
методи партизанської боротьби суттєво змінювалися і вдосконалювалися. Так, у
1943 році партизанські загони розпочали практику рейдів зі своїх «партизанських
домівок», зокрема, був здійснений «Карпатський рейд» партизанського з’єднання
під командуванням С. Ковпака. Хоча мети рейду – знищення нафтових промислів
Прикарпаття – досягнуто не було, він справив велике враження на населення
України та засвідчив зростання бойового потенціалу українських партизан.
Партизанський загін «Перемога або смерть»
накопичив немалий бойовий досвід. Допомагаючи регулярним частинам Червоної
армії приймали на себе удар німецьких підрозділів і з честю виходили з бою.
Фашисти в районі містечка Кичеєво поблизу залізнодорожньої станції Немєшаєво,
розраховуючи на великий успіх пішли в «психічну атаку». З лісу один за одним
без пострілів виходили шеренга за шеренгою солдати, намагаючись налякати
партизан, але бійці загону не стріляли. Вони одержали наказ: не відкривати
вогонь, підпустити німців на 100-150 метрів і чекати сигналу – появи червоної
ракети. Допустивши ворога на потрібну відстань за сигналом ракети було відкрито
інтенсивний вогонь. Партизани близько шести годин вели бій за район Кичеєво.
Німецьке командування посилало на лінії вогню щораз все нові і нові «до зубів»
озброєні військові частини, але не могли зламати мужнього опору партизан. Із
настанням темноти партизани відійшли. Під час бою загинули смертю хоробрих:
Олександр Тищенко, Галина Зуєва та Пархоменко – рідний брат героя громадянської
війни А. Я. Пархоменка. Німці втратили близько 300 солдат.
Через кілька тижнів в газеті «Советская
Украина» від 10.09.1941., з’явилася стаття про загін, в тому числі і про цей
бій.
Одним із найцікавіших завдань було
висадження загоном в повітря залізничного мосту через річку Трубіж – притоку
Дніпра за селом Рогозовим. В цьому випадку також була застосована добре
продумана хитрість. Вирішили розіграти весільний кортеж. В звичайний плоскодонний човен помістили вибухівку
з бікфордовим шнуром. Накрили її хусткою. В човен сіли чоловіки на веслах,
голосисті дівчата, гармоніст, барабанщик і два підривники. Рухались за течією
річки. Вся компанія досить галасливо веселилась: пісні в поєднанні з гармошкою
і грою на барабані
дійсно нагадували весільний кортеж. В такому стані човен наближався до мосту.
Вартові німці з задоволенням спостерігали за подіями на річці, а один із них
навіть почав грати на губній гармошці. Їм і в голову не прийшло, що то була
важлива акція, направлена на мінування мосту. Два хлопці непомітно вискочили із
човна в той час, як вона була під мостом і під його опори заклали вибухівку та
вивели бікфордів шнур аж до сосновику, який переходив у ялинковий ліс. Міст
підірвали, а всі бійці групи повернулися до загону. Операцію розробив і
особисто її реалізував старший лейтенан Віктор Воїнов. Йому допомагали М. І.
Андрєєв, В. І. Андрєєв, Я. П. Сольський, В. А. Нейман та інші.
1.3. Партизанські загони та
з’єднання на території України у роки Другої Світової війни
Глибоко
шануємо ми пам’ть про тих, хто віддав своє життя за наше сьогодення. Понад
сімдесят два
роки відділяє нас від
найбільш пам’ятного і трагічного 1941 року. В двобій з фашизмом, не шкодуючи
сил і самого життя, вступили радянські воїни і народні месники – партизани.
Озброєні «до зубів», ворожі орди швидко просувалися вглиб країни!
29 червня 1941 року ЦК ВКП (б) видав наказ
організувати партійне підпілля на окупоіній німцями ткриторії, щоб пізніше
розгорнути з нього партизанський рух. В Україні у 1941-1942 роках таке підпілля
вдалося створити лише у деких містах, бо навіть більшість членів КПУ
відмовилися від покладеного на них доручення із приходом німців легалізувалися.
[12]
До літа 1942 року на території України
продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних
груп, що становило лишень дві тисячі осіб. В кінці 1941 недовгий час діяв загін
в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдвння знищити
непошкоджені шахти, але німці цей загін швидко лікідували. Та ж сама доля
чекала на загін, що діяв взимку 1941-1942 біля Павлограда і на східній
Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.
Для
керівництва партизанським рухом і координіції його дій з операціями Червоної
Армії 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування був
створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим
секретарем ЦК КП (б) Білорусі П. К. Пономаренком. 20 червня 1942 року був
створений Український штаб партизанського руху (УШПР) з центром у Луганську,
апізніше в Москві. Номінальним керівником Українського штабу був М. Хрущов,
фактичним – Т. Строкач, заступник народного комісара НКВС УРСР.
Для забезпечення взаємодії партизан з
регулярними військами при військових радах ряду фронтів і армій були створені
представництва партизанських організацій. Також значну роль в організації
партизанського руху зіграло партійне підпілля. Таким чином, зі створенням штабів
партизанського руху і зміцненням партійного підпілля в основному завершилася
робота зі створенням системи централізованого керівництва партизанським рухом.
У розпорядження УШПР були виділені радіовузли, шпиталі, зброя, транспортні
літаки й ін. Діяла школа з підготовки партизанських кадрів.
Партизанський рух в Україні набуває
масовості з кінця 1942 року. Це було наслідком остаточного розчарування
українського населення в «нових порядках» «визволителів», та відповідно
реакцією на терор проти мирного населення, вбивства заручників, геноцид євреїв,
депортацію на примусові роботи в Німеччину. З іншого боку, на цей час
комуністична партія Радянського Союзу разом з Комуністичною партією України
зуміла надати комплексну підтримку партизанському руху – агітацією, кадрами,
матеріальним забезпеченням.
Нависла
небезпека і над столицею України. Героїчними сторінками в історію минулої війни
ввійшла оборона міста Києва в липні – серпні – вересні 1941 року. Івеличезна
перемога над німецько-фашистськими військами у вересні – листопаді 1943 року.
Київ прийняв на себе найчисленніші і найозброєнніші групи армій «Південь»,
другу армію групи «Центр» і другу танкову групу в кількості 25 дивізій, що були
перекинуті на Київ із московського напрямку. Але столиця вистояла. Під стінами
Києва був виявлений масовий героїзм нетільки бійців Червоної Армії, але і
всього населення.
Серед партизанських загонів, що діяли на
Київщині влітку і восени 1941 року, особливо відзначився бойовою активністю та
численними успішними операціями київський загін «Перемога або смерть».
1.4. Бойовий шлях
партизанського загону «Перемога або смерть» та його зв’язок з Яготинщиною
До складу партизанського загону «Перемога
або смерть» входили учасники громадянської війни, робітники київських
підприємств, головним чином заводу «Арсенал», інтелегенція. Організувати загін
було доручено Попову Івану Мстивлавовичу, Осєчкіну Сергію Павловичу(Додаток Б),
Перлову Леоніду Наумовичу, Гончару Сергію Ісаковичу, Карнауху Григорію
Петровичу. Командиром загону обрано Осєчкіна Сергія Павловича, робітника з
Бежичі, що на Брянщині, учасника громадянської війни, а комісаром загону був
Гонча Сергій Ісакович, робітник київського «Арсеналу», учасник громадянської
війни, після поранення, його замінив Карнаух Григорій Петрович.
В кінці липня 1941 року, після проходження
бойової і спеціальної підготовки, партизанський загін «Перемога або смерть» був
перекинутий в Димерський район Київської області. Вже на початку серпня загін
розгорнув бойові дії проти німецьких загарбників, сміливо нападав у тилу ворога
у ворожі штаби, обози, руйнував ворожі продовольчі склади і склади боєприпасів(Додаток В).
Перше
бойове хрещення загін отримав у райні села Савинки. Степовою дорогою у напрямі
села Гаврилівка під посиленою охороною рухався німецький кінний обоз. У бою
було вбито 17 німців, 4 підводи з боєприпасами і військовим майном були
захоплені партизанами. Проводячи свої бойові операції в тилу ворога,
командування загону виявило, що дії великого по чисельності загону, яким був
«Перемога або смерть», ускладнені, дають менший ефект, ніж невеликі удари
групи. І тоді загін перейшов на нову тактику і почав діяти невеликими групами.
17 серпня група під командуванням
партизана Коваленка, будучи в розвідці, взяла у полон 4 солдати і одного
офіцера, висаджених на парашутах поблизу села Мероцька.
20 серпня в районі дач Немішаєво командир
першого взводу Поліщук, знаходячись у розвідці з групою партизан, серед яких
були Попов І. М., Андрєєв М. І.(Додаток
Г),
наштовхнулись на німецький підрозділ. Діючи раптово із засідки, партизани
розбили у десятки разів більше за чисельністю німецьке угрупування і привели до
штабу двох «язиків».
22 серпня, перебуваючи у лісах дач
Немішаєво і Кичеєво, партизанський загін зустрів німецьку військову частину і з
ходу кинувся у бій з нею. Шість годин продовжувався кровопролитний бій. Німці
весь час одержували підкріплення, але вибити партизан із зайнятих ними рубежів
так і не вдалося. З цього бою переможеними вийшли славні партизани загону
«Перемога або смерть». На полі бою ворог залишив понад 300 убитих.
23 серпня загін проводив сміливі бойові дії
проти гітлерівців. По всій окрузі гриміла слава про цей партизанський загін. З
кожним днем загін накопичував бойовий досвід.
За архівною довідкою однією із найбільш
значущих операцій загону був розгром німецького гарнізону 27 серпня 1941 року
біля села Виползово Остерського р-ну.
28 серпня 1941 року партизанський загін
поблизу села Жукин дав бій німецькому підрозділу, під час якого було знищено 40
гітлерівців.
2 вересня розвідка сповістила
командування загону, що поблизу Червоних
казарм зупинилась на відпочинок велика німецька військова частина. Командування
прийняло сміливе рішення – напасти на окупантів. Запеклий бій тривав понад три
години. Залишивши на полі бою понад 150 убитих, німці відступили до Лугового.
7-9 вересня 1941 року загін відбиває
декілька фашистських наступів на село Воропаєво, після чого німці втрачають
можливість просунутись в сторону Києва.
10 вересня в результаті безстрашних дій
партизанського загону було розгромлене німецьке угрупування в районі села
Пічки-Ошитки, виведено з ворожого оточення батальйон червоноармійців 101 полку
41 стрілецької дивізії. Починаючи з 11 вересня, за завдвнням командування
Червоної Армії, загін «Перемога або смерть» прикриває відхід Червоної Армії і
безперервно веде бої з ворогом. Командування дивізії винесло вдячність
партизанам, представивши їх до нагород. Ввечері того ж дня загін було
перекинуто на автомашинах для прикриття відходу частин Червоної Армії в
Верхня-Дубечню.
12 вересня під селом Літочки було
скинуто німецький десант до 30 чоловік. Разом з жителями села партизани їх
знищили.
19 вересня, знаходячись на хуторі
Храпковщина, поблизу Борисполя, біля чотирьох годин дня на полі між лісом Борок
і хутором Храпковщина був висаджений десант 20-24 чол. Партизани, знаходячись в
засідці, їх знищили.
20 вересня загін цілу ніч веде бій за село
Скопці, захоплене окупантами. В результаті вибиваєїх звідти і визволяє
червоноармійців і громадян, які потрапили в оточення. Загін простояв в селі два
дні, відбив декілька німецьких наступів на село, підпалили чотири німецьких
танки. У цих боях загін несе великі втрати. Однак, воля його безстрашних бійців
не слабне. До загону приєднуються групи червоноармійців і командирів, які
потрапили в вороже оточення.
23 вересня 1941 року загін на
Заострозькій переправі розділився на дві групи. Група, яку очолюавли Осєчкін С.
П. та Карнаух Г. П.(Додаток Ґ)–
веде бої і вибиває німців із села Валенщина. Переходить через болота і разом з
частинами Червоної Армії захоплює село Березань. Вороги панічно тікають і
залишають на залізничній станції ешелон з полоненими бійцями Червоної Армії і
ешелон з продовольством і боєприпасами.
Група, яку очолював Попов І. М. і Осикін
В. І. Вела наступ на Селичівський ліс, де засіли німці. З лісу і села Селичівка
фашисти були вибиті з великими втратами. Фашисти отримали підкріплення з
мінометами і артилерією. Після важкого бою і великих втрат в групі, бійці
змушені були в кількості 12 чоловік (з них шестеро поранені) відійти до села
Борщів (Додаток Е).
18.09.1941 року (по радіо) було передано
наказ Ставки залишити Київ і прориватися на схід – на Березань, Яготин,
Пирятин. Лише після цього наступила його реалізація. 19.09.1941 року був
зірваний залізнодорожний міст через Дніпро ім. Петровського, згодом міст ім. Е.
Бош, а останнім – Народницький дерев’яний міст. Німці розгадали основний напрям
прориву наших військ на схід і зазделегідь створили сильну групу «Юг» під
командуванням Рудштедта, яка розмістилась в трикутнику Березань – Яготин –
Бориспіль. При цьому основні сили були зосереджені і районі станції Березань і
на півдні від неї. Після того, як загинули М. П. Кирпонос (20.09.1941) і
генерал Тупиков, командування оточеними військами взяв на себе начальник штабу
37 армії генерал армії К. Л. Добросердов. Однак єдиного плану прориву на схід
не було. Як відомо із мемуарів І. Х. Баграмяна одна частина проривалась на схід
– в напрямі на Яготин, а інша на Сенчу. В першій групі знаходились і бійці
загону «Перемога або смерть». Після впертих боїв врайоні Березані, висадження в
повітря мосту на річці Трубіж виснажений в боях загін «Перемога або смерть»
26.09-1941 раптово вступив в бій з сівжими силами фашистів, оснащеними
мінометами, гарматами й великокаліберними кулеметами.
1.5. Подвиги народних
месників
Партизанський загін «Перемога або
смерть» мав велику славу. Переозброївшись
за рахунок трофейної німецької зброї, здобутої в боях, у кожного бійця вже був
німецький автомат, у багатьох пістолети, майже в усіх холодна зброя. А у речових
мішках – ріжки для автоматів, гранати, запасні патрони для пістолетів.
«Одного
разу, виконуючи бойове завдання (розгромили в тилу штаб якоїсь дивізії),
перейшли вночі лінію фронту, залишившись на відпочинок в остерському лісі.
Взяли в полон трьох неозброєних чоловіків, які відрекомендувались партизанами
якогось іншого загону, про який ми не знали, але ніяких документів при них не
було» - згадував Яків Порфирійович Сольський (Додаток Д), член
партизанського загону «Перемога або смерть».
Серед затриманих був Юрій Збанацький
(01.01.14 – 25.04.94) – Герой Радянського Союзу, командир іншого партизанського
загону, а в майбутньому відомий письменник, автор книги 2Ми – не з легенди»,
який згадував: «…Серед багатьох більших і менших загонів у ті дні особливої
слави зажив київський партизанський загін «Перемога або смерть», яким
командували Осєчкін і комісар Карнаух. Про успішні дії цього загону писалось в
пресі. За час оборони Києва партизани Осєчкіна здійснили біля тидцяти бойових операцій, розгромили чотири ворожі
гарнізони, знищили понад дві тисячі гітлерівців, захопили багаті трофеї, чимало
ворожої техніки. В один із останніх днів серпня доля звела мене із Осєчкіним і
Карнаухом. Група, якою я командував, базувалася на півночі району біля Старої
Гути. Група біля Івана Сидоренка стояла біля Червоної Казарми, на межі з
Київщиною. Туди подався Сава Грищенко. Ми ждали його, а він не повертався. Тоді
я ще з двома товарищами сам пішов до Червоної Казарми. На підступі до
партизанських баз нас нагло оточили якісь незнайомі в напіввійськовому одязі.
Мовчки скрутили руки, зав’язали очі і повели кудись у нетрі…
…Коли
розв’язали очі, першим, кого побачив, був Сава Грищенко…, а біля нього сидів
Осєчкін. Людина вольова і призвичаєна до партизанського життя. Мені здалося, що
він тільки й знає воювати.[4]
Загін Осєчкіна був уже обстріляний, звик
до партизанської боротьби. «-Не перший місяць плутаємо в прифронтовій зоні.
Йдемо то поперед ворожих військ, то в їхніх тилах, - розповідав спокійноі ніби
неохоче Осєчкін». Видно, бойова діяльність стала для нього буденною справою.
«-Нападаємо на те, що заблукається на дорогах та в лісах, що виявиться по наших
зубах. І тоді спуску не даємо…»
А тоді в остерському лісі Осєчкін,
впевнений і безстрашний, глибоко переконаний у своїй правоті і невразливості,
агітував нас приєднатися до його загону на яких завгодно праавх: чи вступити в
пряму залежність, чи просто кооперуватись. Розстався я з Осєчкіним у надії, що
питання про спільні дії вирішиться. Але сталося так, що то було наше перше
знайомство і остання зустріч – удні війни людські шляхи найчастіше розходилися
назавжди».
В кінці серпня загін отримав терміновий
наказ вивести із оточення один із полків. Виконуючи це завдання загін зустрівся
із фашистами всосновому лісі із автоматниками і «кукушками» - німецькими
автоматниками, які засіли на високих деревах. В бою були всі: і командир, і
комісар і медпрацівники. Бій продовжувався понад дві години. Від пострілів
партизан з криком на землю з великої висоти летіли «кукушки». Старший лейтенант
Воїнов повідомив, що бій закінчився успішно, з невеликими втратами партизан,
полк було виведено із оточення. Втрати гітлерівців, як писали газети того часу, склали блязько 500 чоловік.
Як згадував Сольський: «Стомлені, але з
гордо піднятими головами ми предстали перед полком, якому допомогли вирватись з
оточення. Нам заздрили. Справа втому, що у 1941 році, в дні оборони Києва, не
вистачало автоматичної зброї, гранат, кулеметів, тощо. Наш же загін був
озброєний «до зубів»: було багато легких кулеметів, автоматів, гранат,
пістолетів. В 1941 році така озброєна бойова одиниця як загін особливого
призначення «Перемога або смерть» була на особливому обліку у начальника
оперативного відділу Південно-Західного фронту, в той час полковника І. Х.
Баграмяна. Більшість завдань, під час самих зухвалих, ми одержували саме від
нього, рідше від начальника штабу М. А. Туркаєва, а після його від’їзду в
ставку (28.07.41) – від Василя Івановича Тупікова.
Як тільки загін виконував бойове
завдання, то після повернення із тилу, командир загону Осєчкін, його ад’ютант
М. І. Андрєєв в супроводі двох-трьох автоматникі йшли в штаб Південно-Західного
фронту і Осєчкін доповідав І. Х. Баграмяну про проведену роботу і одержував
нове завдання…»[]
18
грудня 1969 року Попов І. М. написав лист учням Кулябівської школи, де розповів
про свою участь у загоні. «Справи і традиції розбитого загону стали живучі. Він знову відродився за
активної участі одного із учасників організації Київського партизанського
загону «Перемога або смерть»… Гуменюка Бориса Антоновича… Він мені розповідав,
що коли загін бувпід хутором Шевченкове розбитий, вони знову почали створювати
бойову одиницю із моряків Дніпровської флотилії, із бійців Червоної Армії, які
потрапили в оточення і довго ще ходили по тилам і громили фашистів під прапором
Київського партизанського загону «Перемога або смерть».
За час свого існування загін здійснив
близько тридцяти бойових операцій, в яких знищили близько двох тисяч ворожих
солдат і офіцерів, чотири танки, більше п’ятидесяти автомашин, шість мостів, 4
німецьких гарнізони, 6 поліцейських ділянок, 15 вагонів, 320 км телефонних і
телеграфних дротів, захопили 180 кулеметів, 4000 гвинтівок, 250 автоматів,
військове майно.[13]
Виведено із оточення 2 батальйони
Червоної Армії і проведено три бойові операії по створенню умов для
передислокації частин Червоної Армії.
Завдання, поставлені перед загоном,
партизани виконали з честю.
Подвиг партизанів і партизанок Київського
загону «Перемога або смерть» величний, а той хто мужньо загинув в ім’я свободи
і щастя народу – безсмертний.
В місті Києві по вул. Патріса Лумумби,
14, на місці де стояв будинок, в якому в липні 1941 року було сформовано цей
партизанський підрозділ, встановлена меморіальна дошка, яка нагадує нам,
молодому поколінню, про мужність і патріотизм народу вроки Великої Вітчизняної
війни.
В селі Кулябівка Яготинського району,
на братській могині, стоїть пам’ятник учасникам партизанського загону «Перемога
або смерть», які вели героїчну боротьбу з фашистами, і в нерівному бою, на полі
поблизу хутора Шевченкове, віддали своє життя за Батьківщину. Спогади про події
того часу Яків Порфирійович Сольський описав в автобіографічній праці і передав
учням Кулябівської школи, в якій створено куточок рідного краю. В цьому куточку
знаходяться матеріали, в яких відображена активна бойова діяльність
партизанського загону «Перемога або смерть» та підпільників.
РОЗДІЛ 2
Партизанський
рух на Яготинщині у роки Другої Світової війни
Отже, з перших днів окупації в Україні
набирає сили партизанський рух. Не став винятком в цьому і Яготин та
Яготинський район. Починають діяти великі та малі підпільні групи й
партизанські загони.
Так наприклад станом на 22.09.1943 р.
партизанськими загонами пущено під укіс 20 військових ешелонів противника
(зокрема, на київських гілках): Київ – Коростень – 8, Київ – Полтава – 2, Київ
– Фастов – 6. У бойових діях та аваріях вбито 1034 німецьких офіцерів та
солдата. За даними, що надійшли за 24.09.1943 р. Українськими партизанськими
загонами у бойових діях та аваріях ешелонів знищено 318німецьких та мад’ярських
офіцерів та солдатів. Пущено під укіс 12 військових ешелонів (серед них на
лінії Київ – Ніжин 0 2). 23.07.1943 р. На залізничній ділянці Київ – Гребінка,
між Кучаковим та Морозікою, в 23 год. 50 хв. на відмітці 40,7 км наїхав на міну
вантажний ешелон. По обидві сторони рейок вирвано 30-60 см полотна. За 11,5
год. потяг продовжив свій рух. Донесення у зв’язку з пошкодженням лінії зв’язку
надійшло з запізненням. 27.07.1943 р. За 500 м на схід від ст. Яготина міною
було підірвано залізничне полотно. Вирвано 80 м рейок. В тому місці було
виявлено та видалено одну ручну гранату. 30.07.1943 р. На залізничній ділянці
Київ –Лубни на відмітці 40,6 км між Кучаковим та Морозівкою наїхав на міну
вантажний ешелон, пошкоджено 1,5 м рейок, матеріальних збитків та втрат в живій
силі немає.
Згадує Василь Семенович Скринник, учасник підпілля:
-
Йшов березень…
Розтавав сніг… У мене в сараї було призначено зустріч: Товстенко, Базаров,
Воробйов, із оточенців, і я. Радились,кому доручити збирання продуктів, як
краще це зробити, скільки ще харчів і червоноармійців можна встигнути
переправити в басанські ліси.Хліб сушити на сухарі вирішили доручити Уляні Сові
– моїй сестрі, Мотрі Іванченко. Базаров, який переховувався у нашого «радиста»
Махтея Степаненка, повідав останні новини з фронту. Тільки зібрав на переніссі
брови Товстенко – нічим не виказав своїх почуттів. Я завжди віддавав належне
тому, як умів він триматися: серйозний,
діловий, його ніщо і ніколи не могло збити з пантелику.
Не розгубився Віталій Пилипович
і тоді, коли не повернувся зі своєї «подорожі» до Басані Базаров. Розумний,
метикуватий був із нього підпільник: як могло статися, що напоровся прямо на
поліцаїв? Що ж, загибель Базарова не повинна лякати людей. Трохи перечекавши
Товстенко збирає підпільників, дає завдання. До Ганни Льодін приходить Марія
Кучменко, днює на сіні в сараї, а вночі
збирає надійних людей і виводить їх до лісу. За людьми відправляють підводи з
одягом, зерном, хлібом, гвинтівками, що були сховані на горищі в Козака. [10]
2.1. Необхідність
створення партизанських загонів на Яготинщині
У 20-х та в першій половині 30-х років 20 століття
радянське партійне, державне, та військове керівництво вважало, що в разі
збройної агресії іноземних держав проти СРСР на території країни, окупованій
ворогом, потрібно організувати партизанську війну. Закладались
партизанські бази, схованки з запасами зброї, боєприпасів, паливно-мастильних
речовин, продовольства тощо, велась розробка, випробування і виробництво
засобів ведення «малої війни», готувались кадри для неї.
Радянський партизанський рух був головним чином
організований та повністю контролювався органами ВКП(б) та НКВС. Головною метою
руху було перешкоджання закріпленню німецької армії на завойованих територіях
СРСР, руйнування всіма засобами тилу супротивника. Основними бойовими діями
«радянських партизанів» було впровадження тактики «спаленої землі», диверсії на
ворожих комунікаціях та терор проти окупаційних військ, сил національного Руху
Опору, та лояльного до антибільшовицьких сил місцевого населення.
17
грудня 1941 року з'явився секретний Наказ Ставки Верховного Головного
Командування № 0428. Він проголошував:
«…Лишити німецьку армію можливості розміщатися в селах і
містах, вигнати німецьких загарбників з усіх населених пунктів на холод в поле,
викурити їх з теплих домівок і примусити мерзнути просто неба….
Ставка
Верховного Головнокомандування наказує:
1.
Зруйнувати та спалити до тла всі населені пункти в тилу у німців на відстані
40-60 км в глибину від переднього краю та на 20-30 км вправо и вліво від доріг.
Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії
використати не гаючи часу авіацію, широко використовувати артилерійський та
мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні
группи, озброєні пляшками з запальною суміш'ю, гранатами та вибуховими
засобами.
2.
В кожнім полку зібрати команди мисливців по 20-30 чоловік кожна для підриву та спалювання
населенних пунктів, в яких розташовані війска ворога. В команди мисливців
підбирати найбільш відважних і міцних в політико-моральнім відношенні бійців,
командирів та політпрацівників, ретельно раз'яснюючи їм завдання та значення
цього мироприємства для розгрому німецької армії. Видатних сміливців за
відважні дії по знищенню населених пунктів, в котрих розташовані німецькі
війська висувати для урядової нагороди.
3. При вимушеному відступі наших частин на тому чи іншому
відрізку фронту відводити з собою радянське населення і обовязково знищувати
всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використовувати. В
першу чергу для цієї цілі використовувати виділені в полках команди мисливців.
4. Військовим радам фронтів і окремих армій систематично
перевіряти, як виконується завдання по знищенню населених пунктів у вказаному
вище радіусі від лінії фронту. Ставці через кожні 3 дні доносити, скільки і які
населені пункти знищені за останні дні і якими засобами досягнуті ці
результати.
Ставка
Верховного Головного Командування: І. Сталін Б. Шапошников.»
Найбільш
активною формою всенародної боротьби в тилу ворога були збройні дії
партизанських формувань. ЦК КП(б)У и місцеві підпільні організації велика увага
приділяли зміцненню діючих і створенню нових партизанських загонів, забезпеченню
їх кадрами й озброєнням. На виробництво партизанського озброєння і спорядження
восени 1941 р. переключився ряд підприємств Харкова, була створена спеціальна
лабораторія по розробці і виготовленню хв різних систем і ручних гранат,
виготовлялися портативні короткохвильові радіостанції.
Військові ради фронтів і армій, що діяли на Україні,
установлювали безпосередні зв'язки з партизанськими загонами і диверсійними
групами прифронтових районів, допомагали їм зброєю і спорядженням.З метою
посилення військового керівництва партизанськими загонами в прифронтовій смузі
і координації їхніх дій з частинами Червоної Армії при військових радах фронтів
восени 1941р. стали створюватися спеціальні оперативні групи.[14]
2.2. Створення та
діяльність підпільної групи у селі Фарбовано Яготинського району
23 червня 1941 року директор Фарбованської середньої
школи М. Ю. Яценко одержав розпорядження від партійних організацій залишатися в
селі, створити підпільну групу, підготувати її до боротьби в тилу ворога.
Безпосереднім керівником Яценка став кругловидий, білявий чоловік, що назвався
Олександром Фальком(Додаток Є) (уродженець с. Черняхівка, працівник
підпільного міському партії м. Києва). Соратником
Фалька був В. Г. Шевченко, колишній секретар Київського обкому комсомолу, але
тоді про це знав лише Микола Юхимович.
Восени 1942 року підпільна організація в
складі 16 чоловік почала діяти. Підпільники проводили роз’яснювальну роботу
серед населення. Збирали зброю. Село Фарбоване розташоване в такій місцевості,
де існування партизанського загону майже неможливе, тому доводилося готувати
групу для одного з партизанських загонів на Чернігівщині. Проте ця робота
велася досить повільно. Не вистачало координаційного керівництва з вищих
інстанцій. Деякі підпільники, залучали нових людей, діяли вкрай не обережно. Як
свідчать документи 1942-43 років, що випадково були знайдені при руйнуванні
однієї з будівель на колишньому подвір’ї батьків Яценка, підпільна організація
в 1943 році налічувала понад 40 осіб. Практично, вони не виявили ніякої
ініціативи і вважалися людьмии, на котрих можна покластися в разі небезпеки.
Тому чисельність групи за цьогорічними даними партійного архіву обмежується
шіснадцятьма особами.
Діяльність
по залученню людей в партизанський загін охоплювала територію від Плужникі до
Яготина. Центр групи розташувався на Каївці (південний кінець Фарбованого).
Вночі збирався актив, приходили зв’язкові з навколишніх сіл. Один із документів
розкриває місцезнаходження явочних квартир і зброї. По Фарбовному вони були
розташовані в шести пунктах: «Каївка», «Кут», «Село», «Гаврилівка», «Початок
Новоселиці» та очевидно «За яром» (на жаль, точно надпис розшифрувати не
вдалося). Добровільні помічники-підпільники були повсюди: в Лісняках,
Капустинцях, Плужниках, Шрамківці.
Підпільники підтримували зв’язок із підпільною організацією Києва, одержуючи від неї
завдання, з партизанським загоном, яким керував секретар Ковалівського РК КПУ. Зброя
також переховувалась у вищезгаданих пунктах:
11 гвинтівок, 2 автомати, станковий кулемет, 15 пістолетів, 13 гранат.
На
перший погляд чималий арсенал. Проте підпільники ним не скористалися. Чому?
По-перше, вважали себе ще не підготовленими,
а по-друге, намітили план виступу на час, коли були заарештовані. Ось витяг із
документа початку 1943 року: «…поруч з рядом успіхів є і невдачі (недоробки).
Основні хиби такі: 1. Недостатня кількість людей та зброї. 2. Недостатньо
налагоджений зв’язок з нашими людьми в інших селах та районах». Далі йдеться про
встановлення дати виступу, розподіл обов’язків між членами підпілля. Для цього
потрібно було «відрядити П. М. Шевченка в Лісняки і Яготин для закінчення
підбору людей і встановлення даних відносно поліцейських, жандармських та
фронтових (стоячих і рухливих) військових сил. Відрядити Савченка до І. Т.
Козачка в Шрамківку. Викликати на 26.ІІІ. 43р. Хоменка. Виклик доручити О. П.
Лимару». (по завдвнню Яценка Лимар працював у поліції, діставав зброю,
попереджував і переховував молодих людей від вивезення до Німеччини).
«Відрядити Р. Г. Кравця в Ничипорівку». Судячи з цього і подальших записів у
постанові підпільної групи в кінці лютого та на початку березня 1943 року
настав кульмінаційний момент у підготовці до виступу. Майже всі члени підпілля
отримали конкретні завдання. «Відрядити т. М’якого в с. Жоравку, а Яценка в с. Богданівку для вилучення
зброї.».[15]
Що сприяло такому швидкому переходу від
дещо пасивної діяльності до миттєвого спалаху? Свідчення, на жаль, важко
перевірити. Напевне, Яценко в цей час зустрічався з представником «центру».
Того чоловіка ніхто не бачив, крім Яценка. Але це вказує тільки на те, що
приходив справжній конспіратор. Безсумнівно, після його відвідин Фарбованого
група помітно активізувалася. Приблизно тоді ж у Лісняках з’являється чоловік,
зовнішність якого нагадує Олександра Фалька. Чому він був тут, залишається
невідомим.
Ось кілька рядків із листа Фалька
секретареві ЦККП(б)У тов. Коротченку: «…з ініціативи колишнього секретаря
Київського ОК ЛКСМУ тов. Шевченка В. Г. та моєї (Фалька) було створено бойову п’ятірку
для формування партизанських загонів, що ми й зробили. Сформували два
партизанські загони: один – у Чернігівській області, другий – у Києві. Загін у
Чернігівській області зараз діє, а київський спровоковано: командний склад
заарештовано. Залишився тільки я один, бо під час арешту мене не було вдома… У
даний час я маю терористичну групу – 15 чоловік, яка знищує провокаторів».[16]
За
видачу Фалька гітлеровці обіцяли велику суму грошей. Вітер шарпав плакати з його
фотографіями, котрі висіли на стінах будинків, стовпах і парканах Києва. На
пішоходів дивилося молоде, вродливе обличчя, і кожний, поглянувши на фото,
перечитували текст. А там говорилося таке: «Розшукується бандит. Тому, хто його
впіймає чи вислідить, буде видана грошова нагорода в 5000 марок». Звичайно,
Олександр Семенович не був бандитом, як його видавали фашисти. Член Київського
підпільного міськкому партії. Фалько керував групою підпільників у Києві і, як
відомо, мав великий вплив на організацію підпільної групив селі Фарбованому
Яготинського району. Саме про нього писали в своїх довідних записках СД з Києва
до Берліна як про одного з організаторів підпілля та диверсій у місті,
окупованому фашистами.
Фашисти боялися Фалька. Кілька разів
Олександр Семенович приїздив у Фарбоване, Яготин. Його ніхто не бачив, крім
Яценка. Але це вказує тільки на те, що він був справжнім конспіратором.
Безсумнівно, після його відвідин села фарбованська група підпільників помітно
активізувалася. Однак намічені плани здійснити не встигла – частково через
зволікання та провокації. Нажаль, й до сьогодні повністю не з’ясовано, хто
видав і з чиєї вини загинули фарбованські підпільники. Наш земляк, уродженець
с. Черняхівки Олександр Семенович Фалько загинув у катівнях гестапо, коли йому
виповнилося лише тридцять років…
З повідомлення начальника німецької поліції та СД Києва в
ставку Гітлера, що потрапило до радянських органів ми дізналися, що нібито
Фалька заарештовано наприкінці літа 1942 року на переправі через Дніпро… Але
насправді тоді йому пощастило обминути тенета гестапівців. СД Києва просто
поспішало «виконати план» по вилученню небезпечного підпільника. А те, що
доповідь була надіслана в ставку Гітлера, говорить про вагу цього завдання. Про
те, що інформація була фальшивою дізналися пізніше, коли в ставці знову почули
про Фалька, але живого. Влітку 1942 року Олександру Семеновичу вдалося уникнути
пастки, поставленої гестапівцями. Як свідчать підпільники з групи Фалька,
Олександра було заарештовано пізніше, навесні 1943 року. Він загинув, як
справжній комуніст, герой, витримавши нелюдські тортури… (З. Сиром’ятникова, із
книги спогадів).
Жорстоко катувало гестапо і дружину
Фалька, але мужня жінка не видала підпілля, загинувши смертю хоробрих…
Отже, Фалько сформував терористичну
групу, відновив і зв’язки з фарбованським підпіллям, надіславши їм точні
вказівки по дальшій діяльності. Тимчасову бездіяльність групи Яценка пояснюють
арешти 1942 року.[8]
Серед записів підпільників знайдено лист
Яценку, датований 22 лютого1943 року за підписом «Хмурий». За часом лист
співпадає з початком активної діяльності підпілля. Затерті, ледь помітні слова
знов вказують на необхідність більш ініціативної діяльності групи: «Тобі
(мається на увазі Яценко) пропонуємо зробити слідуюче: 1. Організувати побільше
надійних людей. 2. Зброї». (Фонди Яготинського історичного музею). Хмурий не
тільки пропонував діяти, а вказував на певні недоліки. Рекомендував поводитися
обережніше: «…всіх малонадійних тримай урезерві, як говорить ЦК» (Там же).
Звичайно, що лист справив своє враження. Він став другим фактором активізації
підпілля.
Довгий час не могли з’ясувати, хто ж
такий Хмурий. І тільки випадок допоміг його знайти. Таку кличку мав І. М. Ус,
перебуваючи на «ДВРЗ», де формувалися групи людей для партизанського загону «за
Батьківщину». Вперше Іван Мефодійович зустрівся з Яценком у грудні 1942 року в
Ничипоровці у хаті П. П. Охтеня. Через Петра Пилиповича Яценко підтримував зв’язок
із «ДВРЗ», він же передавав листи у Фарбоване від Хмурого, який організував
людей для переправи у партизанський загін.
Що ж завадило Яценку переправити своїх
людей до партизанів? Микола Юхимович відмітив, що «становище виключно
сприятливе для закінчення організаційної роботи». Тут же на засіданні «бойової
групи» з березня 1943 року записав: «В цей час, коли… час виходу з кожним днем
наближається, а збройна боротьба незабаром стане дійсністю, окремі наші
товариші стають на шлях саботажу, зради нашої справи. Ці товариші забувають, що
загинули мільйони…в боях за нашу соціалістичну Вітчизну. Вони забули заклик т.
Сталіна про те, що не допомагає народові в священій битві з фашизмом, той
ослаблює його силу, міць, той зраджує».[15]
Судячи
з цих слів, Яценко знав тих людей, які заважали діяти підпіллю, проте не вжив
належних заходів.Можливо ця помилка привела згодом до загибелі підпілля? Яценко
натомість задумує організувати свій підпільний загін кількістю до 200 чоловік.
Але реалізувати задум так і не вдалося. Зберігся такий запис: «Б. Г. відзначає,
що вона стоїть правильній політичній платформі в справі відношення до В. Я.
Шевченка і Г. А. Манжелія, наслідком чого зірвані замисли останніх по зриву
організаційної роботи з формування П.З. (партизанського загону)». [15].
Останнє засідання активу підпілля
відбулося у березні 1943 року. До села знову приходили зв’язківці – чоловік у
темному одязі і жінка у шкіряній куртці, довгій спідниці, береті. Прізвища не
відомі. З Дарниці приїздив Р. Г. Кравець. Зустрічалися вхаті І. Долі. Востаннє
М. Яценка бачили саме з цією жінкою, коли ішов до Києва. 9 квітня 1943 року
Київське СД гестапо арештувало в Дарниці Р. Г. Кравця. Арештували також і
комсомольців П. М. Шевченка, П. І. Чорноуса, В. Г. Шевченка. Всі загинули. Але
й після арешту знаходили поодинокі листівки написані підпільниками «радянських
людей» Яготинського, Ковалівського, Переяславського районів.
72 роки минуло з того часу. Йдуть до
музею ветерани, щоб привітати рідних, своїх побратимів по боротьбі. Стоять у
глибокій задумі біля Вічного вогню на Алеї Слави. Стихає тут веселий сміх
молоді. Славний, вікопомний подвиг народних месників, які загинули від рук
фашистів залишиться навіки в пам’яті народній.[9]
2.3. Організація роботи
партизанського загону «За Батьківщину» в селі Ничипорівка
«За Батьківщину!» - з’єднання
партизанських загонів в Південні Чернігівщині під час Німецько-радянської війни(Додаток Ж).
Створене в січні 1943 року на території Носівського та Бобровицьокого районів
Чернігівської області.
Командиром був І. М. Бовкун, комісаром
М.І. Стратилат. Створене на основі партизанського загону Носівського району,
який у січні 1943 року об’єднався з партизанською групою Бобровницького району.
З’єднання у червні 1943 року встановило зв’язок з Українським штабом
партизанського рух. Складалося з трьох полків. Бойові дії проводило на
території Чернігівської та Київської областей. Під час форсування Червоною
Армією Десни, Дніпр, Прип’яті та битви за Київ, спільно з партизанами інших з’єднань
утримувало переправи до підходу передових радянських частин. За період бойової
діяльності знищило понад 5000 німецьких солдат, підірвало 69 німецьких
ешелонів, 43 мости на залізницях і грунтових шляхах. Розформоване в жовтні 1943
року.
У старій хаті Федори Гомонихи, молода вчителька Феня
Мотилова (ДодатокЗ), приспавши сина, викликає до себе її племінниць з
Лустівки. Тетяна з Уляною не забарились наче
ждали довгожданної миті. Та й хіба інакшими могли вони бути, двоюрідні
сестри Потильчак, дочки славного партизанського роду, який ще в громадянську
гартований вогнем і залізом?
Сиділи,
слухали із завмираючим серцем, як старша наставниця малювала картину
завтрашнього дня:
-
Зараз нас мало, але
буде нас більше і більше. Нам треба, дівчата, організувати увесь народ… Не можна
більше коритись катюгам…
Останню фразу
Феня вимовила з таким болем, що сестри вже не могли просто сидіти і слухати (Додаток
И). Стали перебирати імена знайомих: підходить чи ні для підпілля.
Так включились у боротьбу з ворогом в окупованій Лосинівці
студентка Катя Кострюченко, дев’ятикласниця Галя Пузін, вчителька Марія
Семенівна Тетіна, пізніше Андрій Зубок,
Микола Кошарний, Олексій Маляренко.
Феня (Додаток
І) навела зв’язок із Носівським підпільним райкомом партій, з молодівицьким
підпіллям, а згодом і з підпільниками Ніжина, якими керував Я. П. Батюк.
У
грудні 1942 року в Ничипоровці у хаті П. П. Охтеня формувалися групи людей для
партизанського загону «За Батьківщину». У партизанському загоні «За
Батьківщину» вже числилися І. Н. Малишко, І. Ф. Крючков, Г. Т. Захарченко, І.
М. Ус (Ничипорівка), М. Н. Овчаренко, А. С. Коба, М. Т. Сорока (Лісняки), В.
Куценко, М. Бабенко, І. М. Карпій (Яготин), Г. Л. Хижняк, І. І. Радченко
(Годунівка), Ф. М. Мотильва (Жоравка)(Додаток
Ї), І. Лисун. Частину із них привів до загону І. М.
Ус. Не всі повернулися додому…
Усі свої зусилля підпільники спрямовували на допомогу
партизанському з’єднанню
«За Батьківщину», що діяло на території Чернігівщини. Приймають зведення
Радінформбюро й розповсюджують між людьми, щоб підняти дух, вселити віру в свої
сили. Добувають зброю, бланки німецьких документів, медикаменти для партизанів.
Виводять коней з німецьких конюшень і доставляють до лісу. Добирають поповнення
до партизаніві і відправляють у з’єднання. Організовують разом з партизанами наліт на німецьку продбазу.
Примушені керувати кагатуванням картоплі, відібраної фашистами у населення,
організовують кагатування так, щоб уся картопля згнила…
Навесні сорок третього почалися арешти підпільників.
Заарештували старого партизана громадянської П. Ф. Потилдьчака, потім Федора
Гомона, Марію Постол…
Біля Десни
від кулі ворожого літака загинув Іван Іванович Радченко. «Я ран…», - тільки і
встиг крикнути… Поховали його в лісі. Виконуючи
завдання, при переправі через Дніпро поранило А. С. Кобу, на другий день його
знайшли непритомного. Потім Андрій Сергійович отримав орден Бойового Червоного
Прапора. За участь у партизанському загоні орденом Червоної Зірки нагороджений
Іван Михайлович Карпій. Іван Мефодійович Ус удостоєний медалі «Партизану
Великої Вітчизняної війни 1-го ступеня».
В липні 1943 року удвох з партизаном
Овчаренком вчителька з села Жоравка Феня Мотильова йшла в Прилуки на виконання
завдання. Біля с. Сергіївки Мотильову схопили німці і привезли в село під
конвоєм. Зігнали на площі населення. Дивіться, мовляв, на бандита, що порушує
«новий порядок». Німці намагалися дізнатися скільки партизанів налічувало з’єднання
«За Батьківщину», але Феня не говорила. Партизанку повезли до Ніжина, там нею зайнялись гестапівці. За зраду їй обіцяли
багатство, славу, розкішне життя. Так нічого і не дізнавшись від неї, Феню
Михайлівну стратили.
Імена тих, хто не повернувся до рідного
дому, безсмертні. Пам’ять про них вічно житиме в серцях вдячних нащадків.[11]
2.4. Підпільники з Жоравки
Незгасимі в
пам’яті людській події великої Вітчизняної війни. Ніколи
не забути тих, хто до останньої краплі крові бився з ненависним ворогом. Йдуть
роки, але ми знову і знову знаходимо нові імена відважних земляків, які
безмежно любили свою Батьківщину, свій рідний край, захищали його від
фашистських окупантів.
Ця розповідь про
підпільників села Жоравка нашого району, які діяли з грудня 1941 року по
травень 1943 року (керівник Іван Васильович Остропико). Вони складали групу, що
входила в підпільну організацію депо Київ-Московський.
В січні 1942 року в депо Київ-Московський
була створена підпільна організація, яка діяла до травня 1943 року під
керівництвом Афанасія Микитовича Тимощука, члена ВКП(б) з 1927 року, залишеного
Дарницьким райкомом КП(б)У для підпільної роботи в тилу ворога.
Для поширення більшовицького впливу на
трудящі маси, дотримання конспірації в підпільній роботі в складі організації
були виділені чотири підпільні групи (одна з них – в селі Жоравка Яготинського району ).
Восени 1941 року А. М. Тимощук почав
проводити роботу по створенню підпільної організації. В жовтні на квартирі
машиніста Дарницького вагоноремонтного заводу М. А. Тацкова, по вулиці
Бориспільське шосе, №2, зібралися А. М. Тимощук, Н. А. Лук’янов, Г. П. Лебедєв,
Н. А. Тацков, П. Д. Казько. Обговорювалося питання про становище, що склалося.
Переслідування і терор фашиських окупантів не дали можливості створити
підпільну організацію в Дарниці. Схоплені і публічно розстріляні 18
комуністів-залізничників. Сотні людей кинуто в застінки гестапо і концтабори.
Кожний будинок був під наглядом гестапо.
Вирішили виїхати з Дарниці і вести
підготовку до розгортання підпільної роботи.
В листопаді 1941 року А. М. Тимощук їдев село
Жоравку, встановлює зв’язок з старшим лейтенантом Червоної Армії І. В.
Остропиком і доручає йому організувати групу в селі Жоравка.
В січні 1942 року А. М. Тимощук
повертається Київ, створює підпільну організацію в депо Київ-Московський і
очолює керівництво нею. Було сформовано ще дві групи, якими керували П. Д.
Казько (депо Дарниця) та Г. А. Тоїчкін (депо Київ-Московський). Спочатку до
організації входило 30 чоловік, пізніше – 43.
Підпілля
депо Київ-Московський тримало зв’зки з підпільниками м. Києва, якими керував
Синегубов, через диверсійну групу Соболєва, виконуючи завдання Київського
підпільного міськкому КП(б)У.
Практична робота організації полягала в
проведенні антифашистської агітації, розповсюдженні листівок та зведень
Радінформбюро, які приймалися по радіо, а потім розмножувалися на шапірографі
та друкарській машинці.
У січні 1942 року підпільна організація
випустила перші листівки «Звернення до залізничників», написані від руки.
Пізніше виготовили шапірограф.
В Жоравську підпільну групу входили І. В.
Остропико – член ВКП(б), старший лейтенант, який залишився в оточенні, В. І.
Трав’янко – член ВКП(б), вчителька, А. Т. Грицай – директор школи , П. І.
Малинка.
Дарницьким райкомом КП(б)У для підпільної
організації А. М. Тимощука була створена матеріальна база в Жоравці. Сюди
завезли продовольство, зброю, боєприпаси. Всім цим користувалися жоравські
месники в 1941 і на початку 1942 років.
Потім Тимощук разом з членами підпільної
організації – машиністами П. Д. Казьком та А. І. Лебедєвим перевіз із Жоравки в
Київ конспіративні квартири Антонова і Казанського продукти, зброю, боєприпаси.
На початку свого існування жоравська
група, якою керував І. В. Остропико, забезпечувала підпільну організацію
продуктами харчування, після цього проводила агітаційно-масову роботу. В. І.
Трав’янко друкувала зведення Радінформбюро, які записував В. І. Остропико.
Підпільники розповсюджували їх у Черняхівці Яготинськогорайону, Кононівці
Ковалівського району, та інших селах. Решту листівок передавали в Київ.
Іноді П. Д. Казько брав повідомлення
Радінформбюро в Тимощука і відвозив у Жоравку І. В. Остропику.В. І. Трав’янко
друкувала й звернення до молоді, яку фашисти мали відправляти в Німеччину.
Завдяки проведеній роботі, з сіл Черняхівка, Кононівка фашисти не вивезли
близько 150 осіб. Багато юнаків і дівчат жоравським підпільникам вдалося
загітувати в партизанський загін.
Підпільна
організація депо Київ-Московський розгорнула велику диверсійно-підпільну
діяльність на Київському залізничному вузлі. 22 гвинтівки, 3 кулемети, 5000
патронів підпільники тримали для вогневого взводу з тією метою, щоб не допустити
фашистами вивезення цінностей з депо.
Тільки
на станції Київ-Московський підпільники вивели з ладу більш як 40 паровозів.
Вгрудні 1942 року згоріло Дарницьке депо, було зіпсовано 17 паровозів.
Від воріт кондитерської фабрики
підпільники вивели автомашину з продуктими і передали партизанам. Два грузовики
таким же способом доставили вМакарівський район.
Члени підпільної організаії, відкриваючи
вночі на станції вагони із зброєю, забрали у фашистів 200 кілограм толу, 120
протитанкових мін, 300 гранат. Мінували Петровський, Куренівський,
Святошинський мости та автостраду Київ-Житомир.
Після
того, як був зірваний Дарницький залізничний міст, підпільники приступили до
мінування Яготинського залізничного моста. Частину вибухової речовини привезли
в Яготин, але арешти, що почалися, не дали змоги підірвати міст.
Підпільники
вивели зі станції ешелон (30 вагонів) цукрових буряків, які везли на консервний
завод для потреб фашистської армій. Буряки роздали населенню. Підпільна
організація тримала зв’язок із
партизанським загоном «За Батьківщину», з’єднанням імені Хрущова, 4-им
батальйоном Фастівського напрямку.[7]
В партизанські загони направлялися перевірені
люди, продовольство, зброя.
В
жовтні 1942 року підпільна організація разом з диверсійною групою Соболєва на
19-му кілометрі перегону Дарниця-Бровари пустила під укіс ешелон з німецькими
солдатами. Загинуло 300 фашистів.
Підпільники
готували диверсію в театрі музичної комедії «Вар’єте», в якому мала відбутися
нарада німецьких офіцерів з участю ката українського народу Еріка Коха. Але в
підпільну організацію проник зрадник, який вивідав усі явочні квартири.
17 травня 1943 року почалися арешти
членав підпільної організації на конспіративних квартирах у Києві і Дарниці, а
також у селі Жоравка. За три дні гестапо арештувало найактивніших учасників
підпілля, зокрема В. І. Трав’янко – жоравську підпільницю, яка встигла
надрукувати сотні листівок, звернень. Її закатували разом з іншими
підпільниками.
І. В. Остропику, керівнику жоравської
групи, вдалося врятуватися. Після провалу організації він громив ворога на
фронті. Загинув під Берліном. Керівника підпільної організації А. М. Тимощука
гестапівці зустріли біля явочної квартири по вул. Горького, 166. Намагались
арештувати, але він утікав і находу знищував документи підпільної організації.
Потім встиг підірвати себе гранатою. Фашисти залишили труп героя на вулиці і не
прибирали протягом трьох діб, надіючись схопити його співучасників.
Майже половину підпільників було
арештовано. Останні змогли добратися до партизанських загонів і продовжити
вперту боротьбу з ненависними окупантами, наближаючи День Перемоги.
Живе в с. Супоївці Яготинського району скромна й привітна
жінка –Марина Митрофанівна Хижка. Але не кожний житель села знає, що вона в роки
великої Вітчизняної війни здійснила справжній подвиг. Указом Президії Верховної
Ради СРСР її нагородженно медаллю «За бойові заслуги».
Була сувора осінь 1941 року. В с. Супоївку наїхала сила
силенна фашистів. Майже в кожному дворі стояли німецькі машни, а озвірілі
вороги нишпорили по хатах, шукаючи собі поживу і захоплюючи кожного
«підозрілого». Мабуть, через те, що хата Марини Митрофанівни Хижки була
неприваблива, німці в ній не поселилися, але машина з великою будкою, в якій
було повно німців, - зупинилася на ніч під самим двором.
В ту ніч
вона не спала, сиділа біля одинадцятирічного сина Андрія, думками тревожними
була з тими, хто боронив Вітчизну, - чоловіком, чотирма братами. Раптом почула
тихий стукіт у двері: «Не може бути, що це німці. Ні, вони так не стукатимуть»,
- подумала і вийшла в сіни.
-
Хто? – тихо
запитала, і у відповідь так само тихо почула :
-
Свої.
Машинально
відкрила двері і побачила перед собою трьох озброєних радянських воїнів.
Запросила в хату і зачинила двері. А щоб краще роздивитися на них, щоб
поговорити, завела у комірчину, де не було жодного вікна. Коли засвітила
каганець, помітила, що серед нічних гостей був молодший лейтенанат і два
червоноармійці з гвинтівками і гранатами. Нагодувала, чим могла, розпитала,
звідки і чому сюди потрапили. Виявилося, що це була група розвідників, які
опинилися відрізаними від своїх.
На роздуми часу не було. Розшукала одяг, переодягла і,
лишивши лейтенаната вхаті біля ліжка сина, повела двох червоноармійців у
схованку на город, де стояли необмолочені копи.
«А що буде, як фашисти виявлять тих, кого вона переховує?
Треба відвести кудись сина, щоб хоч його зберегти», - подумала Марина
Митрофанівна. Швидко розбудила, зібрала і повела в інший кінець села до своєї
матері.
Повернулась на
світанку додому, подоїла корову. Потім налила кружку свіжого молока і піднесла
лейтенанту.
Саме в цю
хвилину до хати у вірвалися фашисти. Вони зразу звернули увагу на молодшого
лейтенанта, який, сидячи на полу, тримав кружку з молоком, і з криком «русь золдат»
направили дула автоматів. Марина Митрофанівна кинулася до лейтенанта, стала
обнімати і цілувати, ніби свого сина.
-
Це мій син, мій
ріднесенький, - голосила, ніжно гладячи тремтячими руками голову лейтенанта. А
сама думала, а що як хтось із сусідів зайде у хату і не підтвердить, що це її
син, не знаючи в чому справа.
Поки фашисти
були в замішанні, внесла в хату корзину яєць і поставила на лаву, а сама знову
до лейтенанта. Чи то німці повірили сльозам жіки, чи, побачивши яйця і відро з
молоком, задовольнились цим, - не відомо. Тільки пригадує, як один взяв корзину
з яйцями, а другий – відро з молоком і пішли з хати.
Що робити далі? Адже німці під ворітьми, в машині. І
надумала вивести лейтенанта з села. Дала йому в руки граблі, вила, сама теж
взяла граблі і попрямували в напрямку болота, ніби гребти отаву. Лейтенанту ж
наказала не йти поряд з нею, щоб не звертати на себе увагу мешканців села.
Привела гостя до болота і вказала стежку до с. Мала Березанка, куди він пішов
на розвідку. Через кілька днів повернувся лейтенант до хати Хижки, де
переховувалися два червоноармійці. На той час німців у селі лишилось мало.
Марина Мефодіївна на прохання лейтенанта зашилав одяг його документи, в тому
числі і партійний квиток, а дві фотокарткииі адресу лишила собі. Бійці
почистили зброю на рушили на схід, пробиватись до своїх.
2.5. Останні бій підпільників «Перемога або смерть» біля
Кулябівки
Група
партизан, яку очолювали Осєчкін С. П. та Карнаух Г. П. після жорстоких боїв з
гітлерівцями на Червоному хуторі під ніч на 28 вересня 1941 року розташувалися
на хуторі Шевченкове сьогодні Яготинського району. Об
11 годині ранку німці повели наступ на хутір з трьох сторін, а з четвертої, на
болоті, встановили кулемети. Німецьке командування спішно перекинуло до місця
бою великі підрозділи з Яготина і Переяслава. Партизани залягли на полі між
скиртами соломи. Фашистам удалося підпалити ці скирти. Вистрілявши останні
патрони, партизани кинулися на ворога. Голодні, замучені спрагою, зранені
кулями й осколками, партизани тримались вже четверту годину. А фашисти все
підкидали свіжі сили, вели вогонь з мінометів, гармат і великокаліберних
кулеметів. Очевидці розповідили, що від кіптяви й диму небо стало чорним.
Горіли не тільки скирти, а й стерня. Здавалося, палала вся земля.
Це був трагічний день загону «Перемога
або смерть»(Додаток К).
Хоробро загинуло сотні партизан, червоноармійців і матросів. Загинув і командир
загону С. П. Осєчкін, командири групп Величко, Поліщук, партизани Тищенко,
Андреєв, Пархоменко та інші. Тяжко поранено комісара Карнауха, командирів групп
Коваленка, Бойка, Білиша. Яків Профирійович Сольський, який був тяжко поранений
в бою за станцію Березань, у своїй книзі «Моя дорога до олімпу» писав:
«Наприкінці п’ятої години бою з усього загону, а він нараховуав понад 600
бійців загинуло близько 400, залиши лося в живих 25 чоловік, з них 12
поранених.»(Додаток Л)
Поранених залишили у селян, у лісників, а
самі пішли до Сумських лісів. Згодом вони вступили до місцевих підпільних груп
і там продовжували боротьбу з ненависним ворогом.
По різному склалася доля партизан загону.
Майже всі, які після трагічного бою біля села Кулябівка залишились на
окупованій території в подальшому приймали активну участь в підпільній роботі,
а в деякій з них навіть продовжували роботу з німецько-фашистськими
загарбниками в рядах діючої армії з 10.07.41 по 21.09.41 рік. Яків Профирійович
Сольський після поранення в бою в місті Березані, опритомнів в таборі для
військовополонених під селом В. Купіль. З табору смерті, що в Дарниці, він крокував в колонах полонених до Бабиного
Яру на страту. Лише завдяки щасливій випадковості (в самому Києві люди з
трамваю, що проходив через гущу колони, втягли його знесиленого в вагон) він
залишився живим. Пройшов підпілля, бої, поранення. 30.07.1944 року після
тяжкого поранення демобілізований як інвалід ІІ групи Великої Вітчизняної
війни.
2.6.Історичне значення
діяльності партизанських загонів та підпільних груп на Яготинщині
Ідея партизанської та підпільної боротьби із
німецько-фашистськими загарбниками стала визначальною на весь період Великої
Вітчизняної війни для людей різного віку, статі, релігійних переконань і
професій. Серед захисників Вітчизни були робітники і працівники сільського
господарства, вчені і художники, поети й актори, студенти і лікарі, інженери і
радянські службовці. Чимало в лавах захисників Батьківщини було людей
найгуманнішої професії – учителів. Не можна згадати й учителів, які в період
німецько-фашистської окупації були активними учасниками підпільних партій і
комсомольських груп, партизанських загонів, котрих на території Київської
області діяло кілька десятків.
Внаслідок відступу фашистської армії з Лівобережжя,
концентрація ворожих сил на правому березі Дніпра зросла. Партизанським загонам
доводилося виходити до дніпровських рубежів через бойові порядки гітлерівців і
ця обставина утруднювала їх просування. У таке становище потрапила більшість
загонів, які діяли на захід, північ і північний захід від Києва. Вони не могли
пробитися до Дніпра, але подавали істотну підтримку тим загонам, що брали
участь у боях за переправи, відволікаючи на себе значні сили
німецько-фашистських військ.[2]
Велику роль в оволодінні переправами через Дніпро й Десну
відіграло партизанське з’єднання «За Батьківщину» під командуванням І. Бовкуна.
У прибережних селах партизанам допомагали селяни,
рибалки, які діставали з тайників човни, а потім разом з бійцями швидко
збудували кілька поромів і плотів. Так були організовані переправи на Десні
біля сіл Смолин й Соколівка. На Дніпра партизани з’єднання «За Батьківщину» навели дуже важливу переправу з
Срокошичів у Домантове.
20 вересня командування з’єднання «За Батьківщину» в селі
Косачівка зустрілося з командиром 70-ї стрілецької дивізії генерал-майором Д.
М. Гусєвим. Під час цієї зустрічі було погоджено спільні дії партизанів з
передовими частинами дивізії.
Згідно з планом взаємодії перший і другий полки
партизанського з’єднання
«За Батьківщину» захопили три переправи на Дніпрі в районі сіл Теремці і
Домантове, одну на Прип’яті.
ВИСНОВКИ
В ході мого
дослідження на тему «Партизанська діяльність та підпілля на Яготинщині у роки
Другої Світової війни» я дослідила, що жителі Яготинщини не були осторонь у
боротьбі проти фашизму. Саме їм випала доля взяти в руки зброю, не шкодуючи
свого життя, боротини свій край. Багато жителів району були активними
учасниками підпільної боротьби та членами партизанських загонів, які діяли в
межах Яготинського району. Тому не можна забувати, ані замовчувати ці події.
Метою моєї роботи було те, щоб зібрати якомога більше свідчень очевидців і
познайомити з ними своїх однокласників та однолітків.
З плином часу
і приходом в активне життя нових поколінь, ми – молоде покоління, маємо
розуміти,що насправці перемогою над фашизмом ми завдячуємо нашим дідам і
прадідам, тим людям, яким так само як і нам тепер, хотілося нормально,
по-людськи жити. Які у мирні часи зростали і вчилися, працювали і відпочивали,
закохувались і народжували дітей, виховували їх і будували плани на майбутнє.
Яким також були знайомі відчуття болю і хвилювання, страху і радості,
разчарування і сподівання. І яким, коли на нашу землю прийшла біда, випало
стати на її захист, не шкодуючи ані себе, ні свого життя. Цей, суто людський аспект
Перемоги нашого народу в Другій Світовій війні з роками відійшов на другий,
якщо не на третій план.
У світі
останніх подій (Революції Гідності, війни на Сході проти російської агресії)
партизанський та підпільний рух може слугувати яскравим прикладом мужності,
героїзму та патріотизму. Події минулого через сприйняття людей, які були їх
безпосередніми учасниками, набувають жагучої реальності. З нею приходить і
розуміння ціни, яку заплатив наш народ за перемогу над фашистськими окупантами.
Тож завдяки
такій пошуковій роботі, сумлінному і дбайливому зборі матеріалу ми отримуємо
реальну картину тогочасного життя на Яготинщині.
На
Яготинській землі народилися двічі Герої Радянського Союзу (А. Г. Кравченко, М.
З. Бондаренко), Грої Радянського Союзу (В. І. Кравченко, І. В. Борщик, А. І.
Гирич, В. Ф. Кайдаш, І. І. Бранець і інші).
Восени 1942
р. почала діяти підпільна організація в с. Фарбоване, яку очолив директор школи
М. Ю Яценко. По Фарбованому були розташовані явочні квартири і місцеві
підпільники вели боротьбу проти фашистів. Згодом були заарештовані і
розстріляні у 1943 р. яму з розстріляними засипали томким шаром грунту. Ще
довго по тому земля ворушилася і чувся стогін…
В 1941 р. в с.
Нечипорівці гітлерівці розстріляли шість чоловік за підпільну діяльність.
Страшним тортурам піддалися підпільники з с. Фарбовано С. Г. Ноганя та Д. М.
Гладкий. Їх прив’язали
за руки один до одного колючим дротом, обрізали носи та вуха і лише тоді
розстріляли.
Ще довго
стогнатиме яготинська земля від пекучих ран та спогадів учасників підпільної та
партизанської боротьби на Яготинщині у роки Другої Світової війни. І ми молоде
покоління не маємо парав про це забувати, бо це є хороший урок мужності,
відваги, любові до рідного краю для нас.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. «Війна1941-1945». Харків. 2014. с. 4-6
2. Ю. Толкач. «Історія Яготинщини». К – 1994. с. 84-88
3. «Історія Яготинського краю»
4. «Документальні розповіді». К – 2003. с. 220 - 223
5. https://uk.wikipedia.org/wiki/
6http://www.kityn.narod.ru/history/a3.html
7. Газета «Джерело». Березень 1982, с.3
8. Газета «Заря Комунізму», №55, с. 2
9. Газета «Заря Комунізму», № 113, 19 вересня 1985
10. Газета «Зоря Комунізму» від 4 квітня 1975
11. Газета «Зоря Комунізму» від 4 вересня 1984, с. 2
12. Газета «Арсеналець» №24, 26 червня 1984, с. 2
13. Газета «Березанські відомості» №9, 3 лютого 1999
14.http://vuam.org.ua/uk/804
15.(Фонди Яготинського історичного музею).
16.(Архів інституту історії партії ЦК КП України, ф. № 1,
оп. № 9-а.
Дуже професійно, змістовно,інформативно! Так тримати!
ВідповістиВидалити