Редько Володимир Максимович 1930 року народження.

Проживає: вул. Незалежності 18, кв.15

Тел. 5-40-48

      Війна, війна! І знов криваві ріки!

                                                                                         І грім гармат і шаблі дзвін.

                                                                                               Могили, сироти, каліки

                                                                                                     І сум покинутих руїн.

 

 Олександр Олесь

 

Велика вітчизняна війна 1941-1945 - справедлива, визвольна війна радянського народу за свободу і незалежність соціалістичної батьківщини проти фашистської Німеччини та її союзників. І кожен день перемоги наближали наші діди, які не шкодували свого життя заради майбутнього покоління.

     І сьогодні ,як ніколи, хочеться знову згадати тих, хто  відстоював для нас цей світлий і мирний день, згадати і вклонитися до землі тим ветеранам, які живуть серед нас, і вшанувати пам’ять тих, хто не повернувся з війни...

     Саме таким захисником є Редько Володимир Максимович, який народився 10 травня 1933 році в Полтавській області, Пирятинський район в селі Тарасівка.

    Він згадує: «Мого батька звали Редько Максим Петрович(1919р.н.), а маму Редько Оксана Григорівна(1918р.н.), також маю брата та сестру. Брат був убитий на фронті в Харківській області.

     Дитинство було не легким, до школи не ходив, навчатися не було в чому: ні одягу, ні взуття. Пас корів, так заробляв на прожиток для сім’ї. хто давав хліб, хто картоплину, так і виживали. Мені було 12 років коли в Тарасівку вступили німці. Нашу хату спалили до тла. Батька та брата в перші ж дні війни забрали на фронт, мати пішла до родичів. А я подався на Гребінку. Пристав до солдатського ешелону з яким і поїхав до Шепетівки. Під Шепетівкою нас бомбардували німецькі месери, в результаті чого я отримав поранення. Після цього мене забрала санітарна рота, вони мене доглядали, виходили і так я доїхав з ними до самої Польщі. Старався в чому міг допомогти солдатам: прав, скручував бинти, носив воду, підтримував поранених. Та знову в Польщі наша рота зазнала бомбардування. Мене в окопі присипало землею, я зібрав всі сили витягнув руку і таким чином мене побачили і врятували солдати.

   Потрапив я до полку, який перевозив «Катюші». Мене прийняли в полку як рідного, часто частували цукерками, віддавали смачнішу їжу. У Польщі я вперше побачив як готують «Катюші» до стрільбища. Тут я отримав перше бойове завдання від українського капітана, за яке отримав і першу нагороду «За бойові заслуги», нагороджував мене сам маршал Жуков. Тяжкі бої велися на Віслі, Одері, на моїх очах убивали людей, кров текла рікою. Дорогами їхали машини, повозки, коні, які везли ранених та переправляли військову силу до Берліна. Була створена похоронна бригада, яка хоронила вбитих та відправляла похоронки родичам.

У Польщі я потрапляв під шалені обстріли німецької авіації, але наш полк наступав  все ближче та ближче до Берліну. Як раз у Берліні я і зустрів день перемоги. Це був незабутній день, всі раділи та плакали, і над Берліном замайорів наш радянський стяг.

   Після перемоги повернувся до рідної Тарасівки, хати немає, а війна розкидала родичів по всіх куточках України. І з 1945-1949 роки здобував різні спеціальності. З початку мене направили в суворовське училище до міста Чугуєве. Але сюди я не вступив. Потім у місті Лубни я здобував професію плотника. Працював у Дніпропетровську. Працюючи здобував професію сварщика, електрика, тракториста, працював на шахті.

Після війни працював не покладаючи рук, створив сім’ю, народилися діти. Але воєнні роки і до цього часу стоять в моїй пам’яті і часто сняться у снах.

Сьогодні я учасник хору «Солдатська пам’ять». Учасників війни залишилося не багато, та ми часто зустрічаємося, спілкуємося, пригадуємо лихоліття війни. Нас часто запрошують в навчальні заклади, і ми з радістю відповідаємо на запитання дітей. Люблю співати .

Хочу побажати молодому поколінню берегти те, за що ми віддавали своє життя – це мир на землі, мирне небо та вільну Україну. Не шкодувати своєї енергії для розбудови рідної держави, здобувати знання, щоб збагачувати новими відкриттями нашу Україну».

Так ветеран війни Редько Володимир Максимович закінчив свою сповідь. На очах заблищала сльоза, ветеран розіклав багато фотографій і ніби все те промайнуло перед його очима.

 

Все більше спогадів і менше свідків…

                                                                                І на чолі утрат сліди глибокі…

Як непомітно ближчає та грань,

Що жде за нею прикінцевий спокій!

 

                                                                                                   Євген Плужник