М. Яготин
Київської області Яготинського району
Яготинська
загальноосвітня школа І-ІІІ ст.№ 1
Герої
нашого часу
2019 рік
Результати
гурткової пошукової роботи
Роботу
систематизував і підготував
учень 8 класу
Ткаченко
Владислав Олександрович
Тел.
+380681454741
Брали інтерв’ю
Стеценко
Вікторія учениця 10 кл.
Лахно Дмитро учень 10 кл.
Керівник:вчитель
історії
Савенко Світлана
Василівна
(старший вчитель
вищої кваліфікаційної категорії)
Тел.
+380968792093
Вони не злякались , взялися за діло
Спасали від нелюдів країну свою,
Вони живі, хоча померли в бою .
Герої не вмирають – це слово про них,
Вони живуть у душах отих,
Що думають про них вечорами,
Що підтверджують це своїми ділами.
П’ять років тому, в лютому 2014 року,
розпочалася російсько-українська війна. Російська Федерація, порушуючи норми та
принципи міжнародного права, двосторонні та багатосторонні угоди, анексувала
Автономну Республіку Крим і Севастополь, окупувала окремі райони Донецької та
Луганської областей. Приблизне число жертв в Україні від бойових дій оцінюють
від 30 до 35 тисяч. Із них – понад 7 тисяч загиблих (цивільних і українських
військових). Майже 1,5 мільйона мешканців Сходу України вимушено покинули
домівки. Знищено інфраструктуру окупованих регіонів, 27 % промислового потенціалу
Донбасу незаконно переміщено до Росії.
Для більшості громадян України напад Росії став шоком. Проте
російсько-українське протистояння має глибоке історичне коріння. Поглинення
України, її матеріальних та людських ресурсів – одна з ключових передумов
розгортання російського імперського проекту. Витоки сучасної
російсько-української війни можна віднайти в період становлення Російської
імперії та її протистояння з українською державою у формі Гетьманщини.
Своєрідною відправною точкою збройного конфлікту стала Конотопська битва 1659
року, де українські війська гетьмана Виговського розбили московське військо.
Важливим етапом протистояння була Полтавська битва 1709 року, перемога у якій
царя Петра І забезпечила закріплення російського впливу на теренах
Гетьманщини і пришвидшила процеси створення Російської імперії.
Подальший процес становлення та розширення імперської Росії
завжди супроводжувався війнами з Україною. Росія прагнула знищити нашу
суб’єктність. Історія стосунків українського та російського народів – це
літопис воєн, визвольних повстань українців і послідовної політики русифікації
та асиміляції українців.
Теперішню війну називають
“гібридною”, представляючи її новим способом реалізації агресивної політики.
Але практично всі її інструменти (спроба закріплення свого впливу на
українських теренах через підтримку лояльних українських політичних середовищ,
внутрішньо-політичний розкол українського суспільства засобами пропаганди,
врешті відкрите військове втручання, намагання представити агресію як
внутрішній громадянський конфлікт) випробовували російські керівники ще з
ХVІІ–ХVІІІ століть. Найбільш яскраво такий сценарій проявився у діяльності
більшовиків проти Української Народної Республіки під час Української
революції 1917–1921 років.
Збройна агресія
– лише один із інструментів війни РФ проти України, останній аргумент, коли всі
інші засоби підкорити українців вичерпали себе. Агресія ведеться одразу в кількох
вимірах: воєнному, політичному, економічному, соціальному, гуманітарному,
інформаційному. Елементами гібридної війни давно є пропаганда, що базується на
брехні, маніпуляціях та підміні понять, заперечення самого факту війни та
участі РФ у ній; звинувачення України у власних злочинах, спотворення української
історії; торгівельно-економічний
тиск та енергетична блокада; терор і залякування громадян України; кібератаки
та спроби дестабілізувати критичну інфраструктуру.
Російські пропагандисти крок
за кроком виробляли ідеологічну платформу для агресії. Важливе місце займала
інформаційна кампанія, спрямована на послаблення патріотичних настроїв в
українському суспільстві, наприклад, через активне використання міфу про
спільне минуле, “старшого брата”, ностальгії за СРСР, дискредитації українських
героїв та української історії в цілому. Росія використовує маніпуляції історією
для виправдання і посилення агресії проти України.
Війна загострила питання
консолідації української нації як запоруки національної безпеки. Активний
наступ військ РФ на території України вдалося зупинити завдяки спільним зусиллям
українців, які стали на захист держави у лавах Збройних Сил України,
Національної гвардії України, добровольчих формувань та масового волонтерського
руху.
Сьогодні російсько-українська війна на Сході України триває.
З різною інтенсивністю, яка непорівнювана з бойовими діями 2014–2015 років,
але вона не зникла з порядку денного України та світу. Збройні Сили
України міцно тримають рубежі, встановлені Мінськими домовленостями 12 лютого
2015 року й відновлюють контроль над тими територіями, які згідно домовленостей
мають бути під контролем України. Міжнародна підтримка України не зменшилась, а
навпаки – міцніє. Спротив України агресії РФ у всіх її проявах є головною
перепоною для розширення російського імперіалізму у світі.
У часи Української революції
1917–1921 років комуністи намагалися всіма можливими способами не допустити
становлення і утвердження незалежної Української Народної Республіки. Коли
спроби встановити контроль над Україною через створення маріонеткових фейкових
урядів провалилися, більшовики вдалися до збройної агресії та окупації.
У 2014-му Україна зупинила
вторгнення російської регулярної армії та зберегла державність. На відміну від
Української революції 1917–1921 років ми ефективно стримуємо російську агресію.
Не лише боремося з Росією, а і перемагаємо її – як силою зброї на фронті, так і
на дипломатичному напрямку протистояння. Попри тотальну перевагу ворога,
українці зупинили агресора.
Наш спротив і війна з
російськими окупантами є війною за незалежність та територіальну цілісність Української
держави.
Війна триває і зараз. Про її
гібридний характер вказує те, що протистояння російській агресії та впливу в
різних сферах відбувається не тільки на лінії фронту, а й на всій території
України.
Звільнити українську
територію від окупанта без збройної відсічі неможливо. Тож боєздатне військо і
внутрішня консолідація суспільства на основі спільних цінностей та поваги до
власної держави забезпечать захист і відновлення територіальної цілісності
країни.
Збройні Сили
України розбудовуються і відновлюють українські військові традиції,
позбуваються пострадянської спадщини. Тому що російську армію може перемогти лише модерна
українська армія.
Сьогодні
Україна переживає важкі часи в своїй багатовіковій історії. Під загрозою
опинилася територіальна цілісність, незалежність нашої держави, мир і спокій на
нашій землі. В Україні триває неоголошена війна. Сьогодні вже чимало
українських сімей відчули жахливі наслідки війни, втративши своїх рідних і
близьких. Ми всі розуміємо біль цих втрат і глибоко співчуваємо цим родинам.
Війна– це не тільки мобілізація,
волонтерська робота, біженці, поховання загиблих і лікування поранених. Війна –
це також і сотні подвигів, що здійснюються щоденно. Зараз на Сході України
обороняють рідну землю справжні патріоти України. Для них є справою честі і
гідності виконати поставлені завдання. Вони готові боротися, рішуче захищати
Україну, жертвуючи найдорожчим – життям. За кожною історією – справжній герой,
на прикладі якого виховуватимуться прийдешні покоління українців. Вони різні за
віком, професією, з різних куточків країни. Багато з них, коли ворог прийшов на
поріг нашого спільного дому, не чекаючи повістки прийшли до військкомату,
залишивши сім’ї, роботу, рідні міста, дехто повернувся з-за кордону, і стали на
захист своїх батьків і дітей. Бо майбутнє України для них – понад усе.
Війна –
це зараз не слово, а реальність. Але кожен з нас хоче миру. Мир,
незалежність та цілісність держави завойовують для нас учасники АТО – справжні
герої сучасності. Про них варто знімати фільми, писати книжки та розповідати в
школах. Ми повинні зробити все, щоб про них не забули.
На Яготинській землі
живуть сміливі , відважні чоловіки. З початком Антитерористичної операції в
Україні дуже багато наших земляків пішли добровольцями боротися за незалежність
та територіальну цілісність нашої держави. Але на жаль багато з них не
повернулися до рідних домівок.
Два роки тому Київщина (Яготинщина ) втратила одного з кращих своїх
синів, не за роками мужнього воїна, вірного побратима – Олександра Домашенка –
гранатометника 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська
Русь" 54-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил
України (додаток 1).
9 липня 2016 року солдат Домашенко загинув під час
артилерійського обстрілу позицій українських військових поблизу села Троїцьке
Попаснянського району Луганської області. Разом з ним загинув солдат Руслан Чеботарь уродженець селища міського типу Копайгород, Барського району
Вінницької області.
12 липня 2016
року Герой був похований на міському кладовищі міста Яготин Київської області.
З Олександром прощалися на колінах.
Указом Президента України
№ 476/2016 від 27 жовтня 2016 року, "за мужність,
самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного
суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій
присязі", нагороджений орденом "За
мужність" III ступеня
Ляпін Юрій
Олегович Йому було лише 19, коли ворожа куля
раптово обірвала життя молодого, але такого мужнього захисника України .В зоні АТО загинув солдат із Яготинщини.(додаток 7).
Він
народився 17 травня 1995 року у селі Капустинці Яготинського району. Хлопець з
дитинства мріяв бути військовим. Тому коли почалися військові дії, Юрій з
перших днів мобілізації добровільно звернувся до військкомату. На той момент
набір строковиків вже завершився, тому довелося йти на службу за контрактом.
19
липня 2014 року Юрій брав участь у бою під Лисичанськом. Як пізніше
розповідали побратими бійця, позиції українських військових
почали обстрілювати «градами», і хлопець отримав поранення. Його кинувся рятувати
житомирянин Артур Пушанко, але снайпер "спрацював" миттєво – спочатку
влучив у рятівника, потім – у Юрія. (додаток 9).
Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада
2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті
державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність
військовій присязі" нагороджений орденом "За мужність" III
ступеня (посмертно).
Трушин Євген Миколайович (Позивний «Говорун») загинув під час проведення АТО, був учнем Ничипорівського НВК
Яготинський
герой, 22 річний атовець, навідник-оператор
мотопіхотного відділення мотопіхотного взводу мотопіхотної роти 11 окремого
мотопіхотного батальйону, «Київська Русь», Трушин Євген -
«Говорун», як його називали бойові товариші.
14 січня 2015
року Євген Трушин посмертно нагороджений орденом Спілки «За вірність присязі».
14 квітня 2016
року посмертно нагороджений знаком «Батальйону Київська Русь», орденом
«Лицарський хрест України».
Збройний
конфлікт на Донбасі почався в квітні 2014 р. З тих пір тисячі кадрових
військових і добровольців опинилися в зоні антитерористичної операції, щоб
захистити Україну.
У кожного солдата АТО своя історія, ми зібрали для
вас вражаючу розповідь про подвиг Яготинського
героя, який
захищав свою землю, отримав орден за
мужність.
Війна на
Донбасі показала безліч прикладів мужності українських воїнів. Серед них дуже
багато танкістів, доля яких на війні дуже показова – в полон їх не беруть, у
разі обстрілу танк стає братською могилою для екіпажу.
Герой. За цим
словом ховається не одне значення і тим більше не один портрет. Тлумачний
словник подає аж 4 означення цього слова. Хотів би зупинитися на одному із них: Герой
— видатна своїми здібностями і діяльністю людина, що виявляє відвагу,
самовідданість і хоробрість у бою і в труді; людина, яка втілює основні, типові
риси певного оточення, часу, певної епохи тощо.
Хто ж він — герой
нашого часу? Спробую відповісти на це запитання .
САМОКИША ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ
Народився
26 червня 1991р. У місті Яготин Київської області . Навчався та
закінчив Яготинську школу №2 . Батьки
Самокиша Ірина Миколаївна та Самокиша Сергій Володимирович тішились своїм
синочком . Тато військовий офіцер за фахом тому і
хлопчик полюбив військову справу . У школі дуже любив історію
, був
допитливим і мріяв бути військовим як тато . Дуже
любив подорожувати та пізнавати історію рідного краю.
Після закінчення школи поступив у
Національно Транспортний університет міста Києва
2 квітня 2019р. Був
прикомандирований до військової частини 2167 міста Біла Церква .
Служив
в ППО на посаді заступника командира 9 механізованої роти 3 механізованого
батальйону з морально психологічним забезпеченням . Часто
надавав допомогу , вирішував питання побратимів ,
які були поряд і тим самим підтримував моральний та бойовий дух товаришів .
З 6 червня 2019р брав участь у військових
навчаннях на полігоні в СМТ Гончарівка Чернігівської області. Умови були не
найкращі, практично приближенні до усіх воєнних умов, але Дмитро те все
витерпів тому, що віддав усі сили для того, щоб підготовити особий склад до
реальних воєнних дій.
Дмитро Сергійович має дуже рішучий
характер, тому рішення приймав швидко і не вагаючись і це допомагало товаришам
у тих ситуаціях у яких вони опинялися. Дмитро пригадує, що було дуже багато
екстремальних ситуацій тому вагатися чи приймати довго рішення це була б дуже
велика помилка яка би коштувала життя когось із них.
Любов до рідного краю та дух
патріотизму це була основна мотивація його та всіх товаришів. З такою ніжністю і
любов’ю кожен розповідав про свої рідні місця під час перепочинку після бойових
тренувань. Тоді пригадується і краса української верби і гордість за нашу
українську калину, пригадується і той лелека який сидів у гнізді над будинком і
ті стежки якими бігав дитячими ногами до річки ловити рибу. І тепер це віддати
ніхто не готовий, всі готові захищати до останньої каплі крові свої рідні
домівки від російської окупації. Посилали своїм дітям та дружинам, мамам,
сестрам, подругам есемес щоби вони спокійно спали і не тривожились бо їх
охороняють їхні сини, брати, батьки.
З 1 серпня 2019 року був переправлений
в зону АТО село Новозванівка Луганської області Попаснянського району. Прибувши
на нову територію, на місце де стояв славнозвісний батальйон «Донбас» побачив
стомленні обличчя побратимів, які вже довгий період чекають на ротацію.
Обіймалися, раділи, що їм на зміну прийшла свіжа сила бо не хотіли щоб ці
позиції захопили російські найманці. Ділилися своїм досвідом, розповідали де
потрібно стати, щоб не стати жертвою снайпера, з яких позицій вести
спостереження, як у ночі нести дозор, щоб російські сепаратисти не підійшли
близько до українських позицій. Усе розповідали, всього навчали і просили про
головне, берегти одне одного, не покидати побратима в біді чи більше того на
полі бою. Сам Дмитро все те слухав і не вірив своїм ушам, що існує така
братська саможертовна любов.
В той день,коли Дмитро Сергійович
прибув на передові позиції ішов проливний дощ. Довкола стояли калюжі по-коліна,
в бліндажах також залило водою, на перший погляд це страшно, холодно, мокро.
Але Дмитро Сергійович підтримував бойовий дух своїх товаришів, часто жартував,
розповідав смішні ситуації, чим створював веселу атмосферу. Всьому треба було
вчитися, до всього потрібно звикати. Навколо незнайома місцевість, грязь, вода
і постійні вибухи снарядів та черги з автоматів та кулеметів. До цього звикнути
неможливо, більше того все це діє дуже на психіку людини, тому треба і самому
триматись і підтримувати дух побратимів.
Ідучи окопом, часто по-коліна
потрапляв у канаву з водою. Посушити взуття немає де, ноги мокрі, тому треба
пристосовуватись до всього цього. Всі ці спогади Дмитра супроводжуються болем і
смутком, коли він розповідає прос своїх товаришів, то на обличчі з’являється
посмішка, а коли про те що відбувалося навколо, то в очах з'являються сльози, а
на обличчі смуток і він зупиняється у своїй розповіді.
З великою повагою говорить про своїх
товаришів на передовій. Це хлопці, яким сьогодні потрібно віддавати всю честь і
повагу. Не дивлячись на те, що вони мали різні освіти, були людьми різних
соціальних верств, але проявляли щиру любов один до одного, ділились останнім
куском хліба, на своїх руках виноси із поля бою і навіть своїм тілом закривали
свого товариша. Я про таке читав тільки у книгах і колись не вірив, що таке
може бути, я думав що все це вигадка або перебільшення автора, але я все це
бачив на свої очі і тільки тоді я зрозумів яка ми неперевершена нація, тепер я
точно знаю, що це не перебільшення, це ми, українці, і ми такі.
На війні, як на війні. Ніколи не знаєш
хто стріляє і коли стріляє і куди стріляє. І звикнути до таких умов дуже тяжко.
Дома ми нервуємося, дратуємося по будь-якій причині, навіть інший раз нізащо.
Але тут, в цих умовах потрібно тримати себе і свою психіку, щоб товариші,
дивлячись на тебе також не падали духом.
Часто сепаратисти підходили до наших
позицій дуже близько і завдавали непоправних втрат. Це страшно дивитися, коли
біля твої ніг лежить, щойно був живий, але зараз уже бездиханне тіло. Серце
виривається з грудей, хочеться кричати, вити, просити допомоги, щоб хтось
повернув товариша до життя але проходить декілька хвилин і ти усвідомлюєш, що
це тіло ніколи не повернеться до життя. І ця безпорадність ще більше тебе
гнітить, завдає психічних страждань, переживань і навіть сліз. Ніколи не
плакав, а на передовій декілька раз плакав але так, щоб моїх сліз не бачили мої
побратими.
Не знаю чи я когось вбив на тій стороні чи ні
але до цього часу мене тривожать страшні сни, просинаюся що ночі від вибухів та
страшних криків.
30 серпня 2019 року по Збройних Силах
України розпочався артилерійський обстріл, в результаті якого Дмитро Сергійович
Самокиша отримав тяжке поранення. Розтрощена рука і нога, в очах літають
метелики, страшний біль розриває тіло, а в голові літає думка – це смерть.
Потім втратив свідомість, прийшов до тями від того, що мене хтось б’є
по обличчю і просить: «Не спи! Не спи! Не спи! Не спи! Братику, тримайся, ти
живий, борися!»
«Я подумав, значить не вбили, я живий,
хоча все тіло тремтіло від страшного болю, я не знав чи є в мене руки і ноги, тому що лежав у калюжі
крові, але радів від того, що бачив своїх побратимів, бачив небо, ці почуття
навіть не можу підібрати слів, щоб передати».
Першу медичну допомогу мені надав
військовий медик у м. Попасне, це була швидка операція для того, щоб врятувати
мою ногу від ампутації. Потім мене гелікоптером переправили в м. Дніпро, де
знову прооперували. Цілу дорогу мене підтримували побратими, тому про рану не
думав навіть сміявся із жартів товаришів, через тиждень у м. Дніпро мене знову
прооперували.
Пригадую страшні дні після трьох
операцій, коли весь наркоз відійшов, то все тіло нило від болю, навіть боліло
серце. Війна залишила рану не тільки на моєму тілі, але і на моєму серці
залишився рубець і я думаю, що він ніколи не загоїться, бо до цього часу ниє і
щимить.
Але я радію від того, що я живий, я
бачу свої батька і матір, я можу радіти кожному дню, деяким мої побратимам не
пощастило, бо сьогодні вони лежать у сирій землі. Тому бережіть те що ви маєте,
цінуйте кожну мить свого життя, адже воно таке коротке і може обірватися у
будь-яку хвилину. До служби на передовій у зона АТО я якось над цим не
задумувався і деяких моментів не цінував. Хоча зараз маю ще погане здоров’я,
рани мої болять, але я радію, бо я, живий.
Старший лейтенант, заступник командира
роти з морально-психологічного забезпечення Самокиша Дмитро Сергійович,
представлений до державної нагороди України за особливі заслуги, за участь в
операції об’єднаних сил, який був поранений 30 липня
2019 року, ніс службу в механізованому батальйоні військової частини А2167
(капітана Дармограя Р.А.). Отримав поранення під час обстрілу противником
вогневого опорного пункту Збройних Сил України.
За
особисту мужність, героїзм, виявлені під час виконання військового і службового
обов’язку
в умовах, пов’язаних з ризиком для життя нагороджується державною нагородою –
медаллю «Захиснику вітчизни»
(Командир
72 окремої механізованої бригади оперативного командування «Північ» Сухопутних
військ Збройних Сил України полковник А.Богомолов).
Якщо
ми говоримо слова «герой нашого часу» , то в голові мільйонів українців
сьогодні вималюється досить чіткий образ чоловіка у воєнній формі, який
боронить свою землю від ворога-сепаратиста. Хоча чоловік-воїн був героєм не лише
у період війни, цей образ був завжди улюбленим у народі, бо був символом
захисту, оборони, заступництва. Відвагу, самовідданість і хоробрість зуміли
виявити герої Небесної Сотні, що, безперечно, були нагородженні цим високим
званням. Це герої, що не вмирають, а вічно живуть у людській пам’яті та серцях.
І вони — найголовніша, найвпливовіша сотня за період незалежності України. А
вигукуючи «Героям слава!», ми ідентифікуємо «своїх» — мужів-захисників волі,
незалежності, гідності.
А хто ж є героєм нашого
21 століття — хто є втіленням основних рис сучасного суспільства? Озираюсь
навколо себе і бачу так багато різних людей, що й не знаю: на кому зупинитись…
От переді мною стоїть юнак, років 16 на вигляд, не соромлячись, йде по вулиці,
матюкається і тримає в руках цигарку. А от сидять на лавці сімейна пара, двоє
п’ють пиво біля своєї дитини, малий тягне руки до пляшки, а любляча «матуся» не
відмовляє своєму синочку. Згадую події зими 2015 року: після смерті Кузьми
Скрябіна, на місця його загибелі, мила жіночка збирала кошти на розвиток фонду
Андрія Кузьменка, якого, як виявилось, не існує.
То куди ж котиться наше
суспільство? Хіба всі такі байдужі, безвідповідальні, готові нажитися на
будь-чому?
Та ні ж! От йде
компанія молодих людей, в одного з юнаків у руках баскетбольний м’яч, інший
несе в руках пакет із соком. А ще я точно знаю, що мої сусіди виховують свого
сина так, як це справді мають робити батьки — мама читає йому на ніч лише добрі
казки, а з татом він не вчиться пити пиво, а вчиться грати у футбол і тримати
молоточок в руках. І в новинах я читаю про справжніх волонтерів, які з усіх сил
намагаються допомогти бійцям. Отже, не таке й погане наше суспільство?
Можливо, образи, які я
обрав, досить стереотипні, але це не змінює суті — портрет героя
нашого часу досить суперечливий. З одного боку, він — чесна і порядна людина, з
іншого — байдужа й невідповідальна… А треба, щоб портрет був цілісний.
Мені дуже хочеться, щоб
героєм мого часу була людина світла, щира, добра, мужня, самовіддана, щоб слово
«герой» з його двома значеннями я міг застосувати до однієї
і тієї ж людини. Після інтерв’ю
у Дмитра Сергійовича Самокиша я зрозумів, хто для мене герой. Так це він, наш
земляк, житель м. Яготин, людина, яка пройшла пекло, не зламась, має почуття
гумору, переніс багато операцій але не став черствим.
Життя
має властивість мінятися… Хоча чому тільки життя? Змінюється все в цьому світі.
Змінюються міста, змінюються люди, змінюються книги, змінюються герої. Нехай
говорять, що люди не змінюються. Не погоджуся: ще як змінюються, часом так, що
й не впізнати. Певні обставини змінюють людей внутрішньо, а це сприяє
змінам зовнішніх. Але змінити себе не так вже й просто, особливо в гарну
сторону, необхідно знайти помилки в собі, а головне — визнати їх. Дмитро Сергійович не приховує тих недоречностей які
трапились з ним на передовій. Чесно зізнається, як змінилися його погляди після
життя на передовій. Він герой для мене, він заслуговує на те щоб про нього
писали.
В нашому світі є
безліч проблем, ми щиро переживаємо їх, але коли настає скрутна хвилина, раптом
все змінюється. Всі проблеми, що були, стають мізерними і незначущими , а
натомість їм приходить усвідомлення думки про правдивість нашого життя, що так
уміло прикрашалося засобами масової інформації. Раптом спала димка ілюзій і
перед нами постає реальна картина ситуації, що відбувається на нашій землі, на
нашій Батьківщині. Тоді кожен і відкрив своє справжнє лице.
Одні виявилися
боягузами, інші ледарями, які лише вміють гарно говорити, але були й інші. Тих,
кого було набагато більше . Це герої. Це наш земляк Самокиша Дмитро Сергійович.
Це наші земляки, які віддали життя за нас з вами Ляпін Юрій Олегович( село
Капустинці) загинув у 2014 році в районі Лисичанська Луганської області,
Домашенко Олександр Олександрович (м. Яготин) загинув у 2016 році с. Луганське
Бахмутського району Донецької області, Трушин Євген Миколайович (м. Яготин)
загинув у 2014 році м. Геніческ Херсонська область, Ткаченко Вадим
Володимирович (село Засупоївка) загинув у 2015 році в селі Клиново Луганська
область. По правді кажучи, я навіть не очікувала, що їх виявиться в нашій
країні так багато. Солдати, волонтери, всі, хто допомагав і допомагає. Хтось це
робив менше, хтось більше, але жоден не залишився байдужий. Багато хто
говорить, що в наш час люди стали злі, але це не так. Ми бачимо на сьогоденному
прикладі, що світ повний добрих і самовідданих державі людей, які борються за
наше майбутнє, за наше життя.
Солдати, що
пішли зараз на зону АТО і всі, хто зараз із ними ризикують не повернутися додому.
У кожного з них є сім’я, родина, друзі. Їм є що втрачати. Можливо, інший би не
погодився, але не вони. Ті, завдяки кому ми зараз спокійно ходимо до школи чи
на роботу. Будучи в безпеці, ми до кінця не усвідомлюємо всієї тієї ситуації,
що відбувається. Все добре, допоки добре. Не так давно відбувся Євромайдан,
зараз же ми майже не згадуємо про нього, бо все налагодилося. А що якби ні? Що
якби не було майдану? Що тоді? Можливо, все залишилося б на своїх місцях,
можливо було б гірше, але краще не сталося б, безперечно. І тому, що наша
держава зрушила з місця є заслуга всіх тих, хто полягли за наше краще життя.
Пам’ятаймо це.
Пам’ятаймо всіх,
живих і тих, хто вже не з нами. Солдатів і активістів майдану. Лікарів і
волонтерів. Пам’ятаймо старих, пам’ятаймо молодих. Вони боролися за наше життя.
Не забуваймо це. Закарбуймо їхні імена у пам'ять вічності, тоді вони не вмруть,
а будуть завжди з нами. Усіх колись не стане на цьому світі, але в наших серця
вони, герої, житимуть вічно. Всі вони для мене особисто ГЕРОЇ
НАШОГО ЧАСУ .
Використані джерела
2. https://eenu.edu.ua/uk/articles/tvori-uchasnikiv-konkursu-geroyi-ne-vmirayut
3. : https://cheline.com.ua/news/mens-club/suchasni-geroyi-ukrayini-oleksandr-lavrenko-2-34506
4. Чeline | cheline.com.ua
5. Інтерв’ю Самокиша Дмитра Сергійовича
Коментарі
Дописати коментар